Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Священномученик Петро Маркевич

У селі Потіївка Білоцерківського повіту Київської губернії у сім ї священика Петра Маркевича на день святителів Петра, Алексія, Іони, Філіппа і Єрмогена народився хлопчик, якому було наречене ім я Петро. Він зростав у традиційній атмосфері священицької родини, де не стояло навіть питання про обрання професії: сини священиків ставали також священиками, і навіть не з примусу і не заради традиції, але за тим вищим послухом, який сприймали з дитинства за належне.

І хоча за рік чи два до початку нового ХХ-го століття вийшов царський указ з дозволом для дітей священиків про вступ до світських вищих учбових закладів, Петро Маркевич вищим Промислом спрямив свій шлях до Києва, до славної своїми традиціями Духовної семінарії, столітній ювілей якої припадав на фатальний 1917 рік.

Закінчивши навчання у 1912 році, незадовго до початку вітчизняної війни з Австро-Угорщиною, двадцятидворічний випускник повернувся додому, де якийсь час співслужив у храмі, перш ніж прийняти священицький сан.

Одружившись на молодій дівчині (матушка Марія була п ятьма роками молодша за батюшку), він був рукопокладений у священний сан у важкий для Вітчизни й Церкви час: у його пастирському житті відтоді не було жодного спокійного дня аж до святої мученицької кончини у катівнях НКВС.

Яким же чином отець Петро опинився в Умані? Можливо, внаслідок свого покарання - на «запрошення» НКВС. А, може, саме сюди був направлений на примусові роботи.

В його анкеті зазначено, що на момент арешту працював двірником воєнного гарнізону. Так чи інакше, але жив він на Звенигородському передмісті за адресою: вул. Артема, 10. До 1935 року служив у церкві Святої Трійці на Новій Умані, а по закритті храму закликав парафіян виступати, як свідчить його справа, «за возвращение церкви. До последнего времени (тобто до арешту) совершал «трапезы на дому», каку себя, так и у верующих. Стоял за веру, не отрекся от сана» (Зі звинувачувального висновку, 10.10.1937 року). Брав активну участь у духовному житті передмістя, де зібрався цілий сонм людей, яким судилося прийняти неперевершені за красою вінці мучеників за віру і сповідників Христових.

З цієї ж справи: «Неотрекшийся поп, враждебно настроенный к существующему строю..». Кращого послання з тих богоборницьких часів для нас, нащадків, просто не може бути. Така характеристика і мученицька кончина за гратами, за умовами канонізації новомучеників, являють достатній доказ відданості Христу до смерті.

У архівних справах відверто проглядає істинна антирелігійна спрямованість акцій НКВС щодо духовенства, лише злегка прихована політичними лаштунками. У кожній з таких справ фігурує головне: «неотрекшийся поп». Саме за це їх кидали до тюремних камер, за це мордували, судили, розстрілювали, вгамовуючи жагу своєї ненависті до них як до носіїв вищої приналежності до ненависного їм Бога, а не за надумані «антирадянські контрреволюційні» настрої і виступи, як це кваліфікували режимні органи у намаганні підвести під 54-ту статтю Кримінального кодексу.

Отець Петро не ухилявся від арешту: 9 жовтня 1937 року він був препроваджений до місцевого відділу НКВС.

Подробиці першої зустрічі з слідчим невідомі, але добре відомий висновок тижневої «праці»: «... является не отрекшимся от сана священником...» Священиком він був двадцять років, священиком він й прийняв люту смерть: 1 листопада 1937 року, у сорокавосьмирічному віці православний священик Петро Петрович Маркевич був страчений.

Матушка Марія Олександрівна кілька років домагалася від різних інстанцій свідчень про долю коханого чоловіка. У 1942-му чи 43-му їй сповістили, що він нібито вмер від якоїсь природної хвороби у якомусь таборі: такі звістки час від часу надсилалися спецслужбою держбезпеки найбільш настирливим родичам страчених. У деяких справах зберігаються свідчення рідних про такі фальшиві повідомлення. Протягом двадцяти років матушка терпляче чекала справедливості.

Коли почала працювати комісія з реабілітації жертв сталінського режиму, вона звернулася туди з вірою і надією. Вірна співмучениця святого дожила до дня, коли особисто отримала визнання влади у безневинній страті чоловіка і повідомлення про те, що 20 серпня 1958 року отця Петра посмертно реабілітовано. На той час їй було шістдесят три роки.

Прочитано 143 разів