Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Священномученик Михаїл Щуровський

Михаїл Васильович Щуровський народився 1892 року в селі Погрібці Білоцерківського повіту на Київщині: це за паспортом, який мав при собі на момент арешту. За словами ж матушки Феодосії, він нібито був уродженцем Василькова, що під Києвом, - пізньою і останньою дитиною у родині Щуровських. Ще відомо, що в два роки він лишився батьків, залишившись під опікою старших братів і їхніх родин.

Раннє сирітство зробило його душу вразливою до страждання і болю - свого і чужого. Як будь-яка дитина, він шукав втраченого батьківського тепла і навряд чи знаходив його серед людей. Брати виховували молодшого у вірі і любові до Бога, до чого були навчені благочестивими батьками з дитинства, і маленький Михаїл змалку полюбив затишну обстановку Божого храму, де душа завжди знаходила притулок і спокій. Божа Матір з Богомалятком зустрічала малого ще від входу, пригортаючи його душу невимовною материнською любов ю.

Так народилася мрія назавжди пов язати своє життя з Божим домом і стати священиком. Але непросто сироті здійснити таку мрію без волі небесної, і не так все просто, як ми можемо собі уявити, відбувалося у житті майбутнього священика. Був ще якийсь фактор, що сприяв втіленню у життя його дитячого бажання. Він носив ім я Щуровських, а це не просте селянське прізвище, як вважали у селі Журженці і як думала матушка Феодосія, від якої він змушений був приховувати до останнього своє минуле, коли - вже по революції - потрапив до її рідного села. І потрапив сюди він зовсім не випадково.

У роді Щуровських були священики. Не виключено, що і його рідний батько, і його брати, які у громадянську війну воювали на боці Білої гвардії і після поразки разом з нею полишили батьківщину, були теж священиками. Відомо, що одним з Щуровських, протоієреєм, ще у 1812 році у селі Бабанка, на Уманщині, була збудована кам яна церква на честь свята Покрова Божої Матері. Ще один з Щуровських - отець Іоанн Васильович - наприкінці XIX століття служив настоятелем храму, теж Покрова Божої Матері в селі Веселий Кут Чигиринського повіту.

До села Журженці, з яким було до кінця пов язане життя отця Михаїла Щуровського, він потрапив з Києва, і знов невипадково. Коли старші брати полишали Київ у 1918-му році році, Михаїл встиг закінчити лиш другий курс Київської Духовної семінарії. Тоді на всіх, у числі на і на семінарістів, серед яких був майбутній мученик, сильно вплинуло здійснене 25 січня/7 лютого 1918 року звіряче вбивство Київського митрополита Володимира (Богоявленського), причисленого нині до ліку святих у чині священномученика. Його похорон вилився в справжній траурний мітинг, на якому був присутній серед тисяч приголомшених віруючих і Михаїл. Дев ятнадцятирічний юнак серцем відчув і розумом усвідомив, який небезпечний шлях чатує на нього в житті.

Однак семінарію було закрито, і він змушений був полишити Київ, щоб уникнути небезпеки у зв язку з бігством братів. Юний Михаїл, за його ж словами, так і не закінчив духовну освіту і наприкінці 1918 року опинився на Чигиринській землі, про що також сам свідчить на слідстві. Починає свою останню сповідь словами: «сын дьяка» - можливо, не зовсім відверто і щиро, сподіваючись на неповну поінформованість Уманського НКВС.

Мова, якою велися допити, обиралася слідчим, хоча інколи, для проформи чи для жарту, той запитував підслідного, якою мовою йому говорити зручніше: російською чи українською. Завжди, без жодного винятку, отримував таку відповідь: «немає різниці». То ж у цьому випадку з отцем Міхаїлом Щуровським всі допити 1937-38 років здійснені російською мовою.

Закінчивши два курси семінарії, Михаїл отримав наказ про своє призначення до Журженців. Тут Михаїл побрався з місцевою дівчиною Феодосією, на п ять років від нього молодшою.

1930-го року послідував перший арешт з утриманням у страшній Уманській тюрмі. Півроку вимагали від нього зречення Бога чи хоч відмови від сану. Це, зрозуміло, здійснювалося з використанням методів «фізичного і морального впливу», які дозволяли собі кати, відверто збиткуючись над безправною жертвою. За гратами цієї в язниці над православною людиною і слугою Божим кати потішалися без перешкод. Дружина отця Михаїла матушка Феодосія Євстафіївна до останнього дня свого довгого життя, наче то були лиш учора, пам ятала, як полюбляли журженські комсомольці розважатися допитами сільського «попа». Вони зробили з цього справжній цирковий атракціон. Будь-якої вільної хвилини вони хапали батюшку і тягли до сільради, де, певно, знаходилася міліційна дільниця.

«Приходичи просто до хати з гвинтівками в руках, - згадувала юна перед смертю, - брали, немов злочинця, і вели його через усе село. Що з ним робили, не знаю, він про це ніколи не розповідав, але з його змученого виляду молена було здогадатися про найгірше. Відпускали додому лише поночі...».

Не довго витримала безвісті душа бідної жінки. Не дивлячись на попередження, якось вона потай від усіх пробралася попід вікна сільради.

Відтоді душа її терпіла неймовірні страждання щоразу, коли її чоловік у супроводі міліціонерів покидав хату: перед очима вставали звірячі шалені обличчя, у вухах лунали божевільні крики: «Зречись, так твою... зречись, і ми тебе відпустимо! Зречись свого Бога, і матимеш спокій!».

Чи не щодня, гнали священика селом, мов на Голгофу.

Але добитися свого не могли... Ще раз отця Михаїла було заарештовано у 1931 році і вислано до Середньої Азії - «за пропаганду чуда» (?). Звідти він повернувся до родини через три роки і три місяці, а матушка, якій було лише ледь за тридцять (вона 1899 року народження), з трьома дітками на руках пережила голодомор 1933 року. Бог милував, і люди добрі не дали вмерти від голоду дітям священика: двоє синів - Віталій і Петро і донька Олена, - зустріли свого батька живі і здорові. Лише колись темне волосся матушки зблякло і посивіло, немов прибите інеєм.

Люди знов потекли до священика з своїми проблемами і бідами: когось вже давно поховали - треба відспівати і справити панахиду, за когось помолитися у його хворобі, діток нехрещених виросло вже чимало - тривала «п ятирічка безбожжя». А ще від нього вимагалося «працевлаштуватися», і, повернувшись у 1934-му, свідчить батюшка, «працював на різних роботах».

Жорстоке і суворе було життя тих років на селі. За рахунок безправної і важкої праці селян почав підніматися добробут міст, особливо великих. Самі ж селяни знемагали на колгоспній панщині зранку до ночі за «палички» у залік трудоднів. Це була навіть не панщина, а рабська неволя, і священики відкривали людям очі на їхнє жалке існування, нагадуючи про колишнє життя, закликаючи до каяття, до молитов, до Бога, Якого двадцять років тому відступився клятвопорушник-народ. Священики ж, аби не брати співучасті у неплідних ділах темряви, мали викривати їх...

1937 рік став вівтарем для численних жертв. І отець Михаїл, якому ще не виповнилося й сорока п яти, був ведений на заклання - він знов, удруге опинився у знайомій йому Уманській в язниці. 28 жовтня його було заарештовано - утретє і востаннє. Близько місяця тривали допити, від нього домагалися зізнань у нескоєних злочинах і знов вимагали зректися. Але марно. Нарешті послідував вирок: Судова Трійка НКВС у Києві на засіданні 20 листопада 1937 року засудила духовного в язня православного священика Михаїла Васильовича Щуровського до розстрілу.

25 грудня він прийняв смерть від руки ката.

Ще кілька років на запити про долю чоловіка матушка Феодосія отримувала лаконічні відповіді: висланий до таборів строком у 10 літ без права листування. І лише десь у 1942-му чи 1943-му нарешті отримала повідомлення про те, що її чоловік нібито вмер від запалення легенів чи від якоїсь іншої хвороби, не доживши до звільнення.

Гіркі страждання випали на долю дружин гнаних священиків - безмежне, нерозділене горе митарств серед чужих людей і рідних, яким не сміли відкрити душу, щоб не спричинитися нової біди. Вони існували наодинці з життям, замкнувши себе назавжди у колі сім ї. Переслідувані й гнані презирством суспільства, вони намагалися захистити своїх дітей і нащадків від жорстокості безбожних людей. На документах ставилося клеймо: червона, навскоси, лінія і напис: «син (дочка) священика», що дорівнювало клейму ворога народу.

Багато лишили святі по собі нащадків, але помста диявола їм здійснилася через дітей і онуків: багато хто з них відкинув Бога, на догоду світові, який радо зробив з них атеїстів.

При останньому побаченні у в язниці отець Михаїл заповідав виростити дітей і онуків у вірі й ніколи не зрікатися Бога, попри всю небезпеку життя. «Хто все перетерпить, - нагадав він слова, які часто повторював у житті, - той спасеться».

Матушка за життя часто пригадувала і розповідала дітям і онукам про чисте, сумлінне життя їхнього батька і діда, щиро раділа, що дожила до його канонізації. Протягом 60-ти років вона молила Бога за душу людини, з якою її сподобив Бог прожити майже 20 років довгого життя: вона навічно запам ятала його молодим. За три роки перед смертю вона отримала надзвичайно рідке щастя звертатися до свого Михайла вже як до святого, з глибоким смиренням дякуючи Богу за все.

Прочитано 145 разів