ProtAlex

ProtAlex

  11 листопада 2018 року, в Неділю 24-у після П’ятидесятниці, Високопреосвященніший митрополит Уманський і Звенигородський Пантелеімон звершив Божественну літургію в Свято-Миколаївському кафедральному соборі м. Умань.
 
  Високопреосвященнішому Владиці за Божественною літургією співслужили прот. Анатолій Чернишенко, прот. Олександр Самотуга та протод. Петро Вірста. 
 
  За богослужінням була піднесена сугуба молитва про дітей-сиріт.
 
  Після закінчення Літургії Владика звернувся до численних віруючих зі словами проповіді.
 
  Ввечері 25 серпня, напередодні Неділі 13-ї після П’ятидесятниці, митрополит Уманський і Звенигородський Пантелеімон очолив Всенічне бдіння у Свято-Миколаївському кафедральному соборі м. Умань.
 
  Його Високопреосвященству співслужили клірики храму.
 
  Після читання Євангелія Архіпастир помазав вірян освяченим єлеєм.
   24 серпня 2018 року в Уманському кафедральному Свято-Миколаївському соборі відбулася урочиста зустріч і вітання владики Пантелеімона із возведенням у сан Митрополита. Із 8-ї години ранку собор почав заповнюватись вірянами і священством Уманської єпархії. Усі в піднесеному настрої, дорогу до храму прикрашено живими квітами. Владику зустріли о 9-й годині зі святковим короваєм, морем квітів і щирих вітань із уст дорослих і зовсім юних вірян. Під урочистий спів Митрополичого хору владика заходить до храму, молиться прикладається до святинь і благословляє паству. І вже за хвилину Митрополит розпочинає урочистий подячний молебен із акафістом Любечській іконі Божої Матері. Спочатку сам владика, а за ним численні священики Уманської єпархії по черзі читають кондаки і ікоси акафіста і дякують Господу і Пресвятій Богородиці за милість, щедрі дари і промислительне піклування про Уманську землю. Владика виголошує молитву за Україну, мир і благополуччя її народу, адже цього дня святкується День Незалежності України.
   По завершенні акафіста Владику привітав секретар єпархії, численне священство, чернецтво Уманської єпархії, митрополичий хор, усі прихожани і гості кафедрального собору. Довго звучали теплі слова і побажання, а потім було зроблено кілька історичних фото Митрополита у колі священства і прихожан.
  Ввечері 21 липня, напередодні Неділі 8-ї після Пятидесятниціархієпископ Уманський і Звенигородський Пантелеімон очолив Всенічне бдіння у Свято-Миколаївському кафедральному соборі м. Умань.
  Його Високопреосвященству співслужили клірики храму.
 Після читання Євангелія Архіпастир помазав вірян освяченим єлеєм.
Четвер, 19 липня 2018 00:00

Ювілей храму

  18 липня в церковному календарі позначене як день святкування пам’яті Преподобного Сергія, ігумена Радонезьского.
  Цього ж дня святкували 25-літній ювілей Свято-Покровського храму с. Попудня Монастирищенсткого району.
  Божественну літургію очолив Керуючий Уманською єпархією Високопреосвященніший Пантелеімон, архієпископ Уманський і Звенигородський. Владиці співслужили благочинний Монастирищенського округу прот. Димитрій Любківський, благочинний Ладижинського округу прот. Георгій Орос, настоятель храму ієрей Сергій Похила та духовенство Монастирищенського благочиння.
  Просторий храм був наповнений парафіянами, що з’їхалися з різних куточків єпархії.
  За богослужінням було піднесено сугубу молитву за мир в Україні.
  Після відпусту Літургії архієпископ Пантелеімон звернувся до духовенства та мирян зі словами привітання та духовного повчання.
  Настоятеля та благодійників, які будували храм, було нагороджено архієрейськими грамотами, після чого Владика преподав усім присутнім святительське благословення.
П'ятниця, 06 квітня 2018 00:00

Пасхальне послання

PubPP2018
 
«Небеса убо достойно да веселятся,
земля же да радуется: да празднует же мир,
видимый же весь и невидимый,
Христос бо воста, веселие вечное!»
 
(Канон Пасхальної Утрені)

 
Возлюблені у Господі всечесне духовенство,
ченці та черниці, боголюбиві миряни – вірні чада
Уманської єпархії Української Православної Церкви!


  У цей день, за нашим давнім, але не старіючим християнським звичаєм, вітаю вас вічно живими апостольськими словами:

ХРИСТОС ВОСКРЕС!


  Це привітання, ось уже майже дві тисячі років сповнює радістю і неймовірним трепетом душі віруючих християн. Адже свято Воскресіння Христового містить у собі основу нашої віри, її фундамент. «Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша», – говорить апостол Павло (1 Кор. 15, 14).
  Церква готувала Своїх вірних до зустрічі зі святом Воскресіння Христового суворим сорокаденним постом. Через великопісні богослужіння, через Таїнства сповіді і Причастя, через повчання святих отців Церкви вона допомагала нам покаятися у наших гріхах та просвітитися світлом Божественної благодаті. Це світло сяє в душі кожного з нас. Це світло наповнює нинішньої світлозарної ночі наші храми. Про це світло чуємо ми у пасхальних піснеспівах: «Ныне вся исполнишася света, небо же и земля и преисподняя: да празднует убо вся тварь востание Христово, в Немже утверждаемся» (Тропар 3-ї Пісні канону Пасхальної Утрені).
  Християни, що будують своє життя на євангельських основах і перебувають у лоні святої Матері-Церкви, знають із досвіду про Єдине Світло Істинне, і в боротьбі з гріхом усе більше пізнають Його і просвіщаються Ним. Світло невгасиме, Світло, вище за смерть. Воно прийшло у світ, взяло на себе людське тіло і показало, що це Тіло може бути місцем перебування світла. Ні Голгофа, ні Хрест, ні людська злоба, ні диявол не змогли і не можуть загасити те Світло, яке зійшло до пекла і просвітило тих, хто там перебував.
  Христос передав це світло Своїм послідовникам. І ось тепер ми, як і сотні поколінь віруючих до нас, приймаємо його – це світло – і радість цього прийняття переповнює наші серця до краю. Христос сказав апостолам: «Ви є світло світу» (Мф. 5, 14). Ці ж слова стосуються і кожного з нас. Ми – світло світу, ми христоносці, що мають Христа у своїх серцях. Ми носимо Христа у наших душах і відкриваємо Його собі у нашій совісті. Ми покликані освітлювати всіх, хто оточує нас!
  Хтось може дорікнути, мовляв, у час воєнних протистоянь і суспільно-економічних негараздів простій людині важко знайти у собі сили, щоб ділитися теплом душі і світлом із сторонніми людьми. Однак для нас, православних християн, Воскресіння Христове є невичерпним джерелом благодатної сили, що укріпляє та дає нам можливість допомагати іншим навіть тоді, коли самим не просто, любити тих, хто звинувачує та зводить на нас різноманітні наклепи, нести радість Євангельської проповіді до струджених і обтяжених життєвими проблемами. Невичерпним джерелом благодатної сили, що надихає нас на це та укріплює на життєвому шляху є віра у Воскресіння Христове. «Цей день полегшує всяку скорботу, – говорить святитель Григорій Ниський про Великдень, – і немає людини, яка би не знаходила втіхи у торжестві свята».
  Бути гідними великого Торжества закликає нас і святий Феодор Студит: «Будемо уважні в цей день, щоб нам провести його світло і побожно, тому що це Пасха – перший і найвеличніший дар Божого домобудівництва. З допомогою побожності обмежимо своє тіло так, щоб, хоча і перемінилася їжа, не змінився наш духовний стан». Світле Христове Воскресіння ми зустріли радісним і урочистим богослужінням. Цей молитовний настрій треба зберігати і надалі, не даючи смуткові відлучити нас від торжества великого Свята. Кожному з нас потрібно докласти зусиль, щоб зберегти у собі ті духовні скарби, що їх вдалося надбати за час святої Чотиридесятниці.
  Якщо людина зустрічає свято Воскресіння Христового лише зовнішньо, або, що ще гірше, виключно по-мирському, – вона зневажає великий Божий дар, який пропонує кожному з нас Христос. Підміна внутрішньої духовної сутності свята тілесними втіхами та розвагами призводить до спустошення людської душі і поступового повного відходу людини від Бога.
  Ми готувалися до Великодня йдучи за Христом шляхом страждань аж до духовної Голгофи. Ми прийняли у себе Христа і нині воскресаємо разом із Ним. Дай же, Боже, нам усім не тільки у дні пасхальних свят, але й у всі дні нашого життя розділяти радість про Воскреслого Христа зі святими ангелами Божими, всіми пророками, апостолами, мучениками і сповідниками, преподобними і праведними, які очистили свої серця, щоб бачити Бога.
  Вітаючи всіх вас зі світлим святом Воскресіння Христового молитовно бажаю, щоб і на нас з вами сповнилися обіцянки бажаної зустрічі, обіцянки вічної нетлінної радості, дані Господом Його учням та послідовникам: «Так і ви тепер маєте печаль, але Я знов побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16, 22).
  Нехай Воскреслий Христос Спаситель зміцнить наші духовні й тілесні сили для несення життєвого хреста, принесе в наші душі, наші родини і в наше суспільство радість, мир, любов і злагоду.


ХРИСТОС ВОСКРЕС!
ВОІСТИНУ ВОСКРЕС ХРИСТОС!
 
Милістю Божою, смиренний
 
+ПАНТЕЛЕІМОН
 
АРХІЄПИСКОП
УМАНСЬКИЙ І ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ


Пасха Христова,
2018 р.
м. Умань
П'ятниця, 05 січня 2018 00:00

Різдвяне послання

RPP2018
 
 
«Радуйтесь, небеса, и веселись, земля,
и восклицайте, горы, от радости,
ибо утешил Господь народ Свой»
(Ис. 49, 13)
 
 
Возлюблені у Господі всечесне духовенство,
ченці та черниці, боголюбиві миряни –
вірні чада Уманської єпархії
Української Православної Церкви!
 
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
 
  Від усієї душі і серця вітаю усіх Вас з чудовим і великим святом Різдва Христового, святом втілення Слова Божого, яке принесло нам небувалу, незбагненну звістку про Бога і радість про прихід на землю Спасителя світу!

  Знову духовні очі всіх віруючих прикуті до подій Різдва Христового. Знову разом із пастухами ми входимо до сяйва слави Господньої і чуємо від Ангела глас: «Не бійтеся, я сповіщаю вам велику радість, яка буде усім людям» (Лк. 2, 10). Разом зі східними мудрецями ми мандруємо за зіркою до Віфлеєму (Мф. 2, 1-12) і приносимо в дар новонародженому Спасителю світу золото любові, ладан молитви і смирну милосердя. Церква Христова повторює пісню, що її співав ангельський хор: «Слава в вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» (Лк. 2, 14).

  Простота і чистота душі пастухів дозволила їм сприйняти ангельську звістку і стати в числі перших людей, які своїми очима побачили сповнення Божественної обітниці про народження Спасителя людства. Серця пастухів пройнялися тією великою радістю, яку сповістив їм ангел. Так і наші серця сьогодні наповнює радість про втілення Сина Божого. Простота і чистота – ось якими якостями мають бути наділені наші душі, аби радість про втілення Бога Слова жила в нас постійно, наповнювала змістом і змінювала наше життя на краще.

  Подія Боговтілення стала поворотним моментом в історії людства. Недаремно і відлік часу сучасне суспільство веде від Різдва Христового. Однак, рахуючи роки від Різдва, сучасна людина, на превеликий жаль, часто забуває головну мету, заради якої сталася ця благословенна подія. «Він врятує людей Своїх від гріхів їхніх» (Мф. 1,21). Ці слова висловлюють мету народження Сина Божого на землі. Гріх наповнював землю в епоху, коли народився Христос. Саме тому Божественне Немовля у перші дні Свого земного життя зустріло не лише безмежну любов Своєї Пречистої Матері, благоговіння старця Йосифа, дари і поклоніння волхвів, щиросердну радість пастухів, але і злобу цього світу.

  Новонароджений Син Божий відчув на собі ненависть підступного Ірода, котрий холодно і цинічно віддав наказ знищити безвинних віфлеємських немовлят. Пізніше на адресу Христа не раз ще звучатимуть звинувачення, сповнені ненависті, апогеєм яких стане сумновідомий вигук натовпу перед Понтієм Пілатом: «Розіпни, розіпни Його!» (Лк. 23, 21).

  Різдво Христове відмінило панування гріха на землі. Просвітлені проповіддю апостолів, сповнені благодаттю Святого Духа, отриманою у Таїнствах, цілі народи і континенти змінювали засади свого життя, навертаючись до віри у Христа і стаючи вірними чадами Його Святої Церкви. Основою цієї величної переміни стала боротьба зі своїм власним гріхом. Коли покаянний настрій стає домінуючим у суспільстві, тоді воно преображається, перемінюється під дією Божої Благодаті.

  Сьогодні нам часто доводиться чути благання людей, які втомилися від постійних економічних негараздів, суспільно-політичної нестабільності та військового протистояння, що стали причиною страждань мільйонів людей в Україні. Христос звертається до всіх нас із закликом: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я вас заспокою!» (Мф. 11, 28). Припасти до ясел Богонемовляти Христа зі слізьми каяття у наших гріхах, із славослов’ям Божественній Любові – ось єдиний вихід із тієї скрути, в якій усі ми опинилися і з якої марно шукаємо виходу уже багато років.

  Прийти до Христа – означає докорінно змінити своє життя, взявши за його основу євангельське вчення. Свята Православна Церква, спираючись на тисячолітній досвід своїх святих, пропонує кожній людині шлях до спасіння. В основі цього шляху лежить Любов. «Бог є любов і той, хто перебуває в любові – в Богові перебуває» (1Ін.4,16) – навчає нас Святе Письмо. Любити Бога, любити своїх ближніх, бути вірними чадами Святої Матері-Церкви та вдячними дітьми земної Вітчизни – це і є той ідеал, до якого покликані всі ми.

  У світлі дні Різдвяних свят закликаю всіх вас, улюблені у Христі отці, браття і сестри, задуматися над своїм життям та бути твердими у намірі змінити його. Двері Божих храмів завжди відкриті для того, хто щиро бажає прийти до Бога.

  Нехай же спасаюча благодать Духа Святого торкнеться серця кожного з нас, наповнить його і дозволить відчути невимовну радість Різдва Христового. Отримавши благодать і радість від Бога, понесімо їх своїм ближнім – усім тим, хто потребує нашої уваги і підтримки. Нехай вогник радості Різдва Христового наповнить своїм нетлінним світлом серця всіх людей нашої Вітчизни і нехай завжди лунає на нашій землі ангельський спів:
 
Слава в вишніх Богу і на землі мир,
в людях благовоління!»
 
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ – СЛАВТЕ ЙОГО!
 
Милістю Божою, смиренний
Архієпископ
Уманський і Звенигородський
 
Різдво Христове,
2017/2018 р.
м. Умань

  Свято-Миколаївський храм вперше згадується з-поміж інших дев’яти церков Умані, перелік яких наводить у своїх мемуарах родич Константинопольського патріарха Макарія Павло Алепський, що проїжджав через Умань у 1654 році.

 Свято-Миколаївська церква була побудована впродовж 1809-1812 рр. архітектором Томашем Етлінгером на місці, де колись стояв католицький костьол. Ініціаторами будівництва виступили жителі міста. Парафіяльною церква лишалась до 1843 р., коли набула статусу собору, і з цього часу перетворюється на головний православний храм Уманського повіту. В кінці 1846 року (6-18 грудня) Миколаївський собор було освячено протоієреєм А. Стаховським. У 1861 році в соборі було відкрито недільну школу. У 1895 році він отримав назву Успенського, а у 1911 році внутрішню частину собору було переобладнано і прикрашено орнаментами та іконами на зразок Київського Володимирського собору (худ. Д. Верещака).

  На початку 30-х років Успенський собор був зачинений на тривалий період. На короткий час храм відновив роботу лише у 1944 році для відправлення богослужінь старослов’янською та українською мовами. У 60-і рр. ХХ ст. було зроблено капремонт крилоса та хорів, поновлено старий настінний іконопис. 30 липня 1963 року будівлю собору передано у відання заводу «Мегомметр», її планували переробити під клуб. Проте аж до 1977 року ніяких робіт тут не проводилось. З 1977 року розпочались роботи щодо перетворення собору в музей атеїзму. Він знаходився на балансі Краєзнавчого музею. В процесі відновлювальних робіт було відбудовано покрівлю, але настінні розписи, на жаль, загинули.

  19 грудня 1989 року в храмі знову запалала богослужбова лампада. Велись реставраційні роботи, зводився іконостас. 1990 року храм перейменовано на собор Святителя Миколая. У 1998 році почалось зведення дзвіниці на притворі собору, а у 1999 році – встановлено купол з хрестом на вершині.

Михаїл Васильович Щуровський народився 1892 року в селі Погрібці Білоцерківського повіту на Київщині: це за паспортом, який мав при собі на момент арешту. За словами ж матушки Феодосії, він нібито був уродженцем Василькова, що під Києвом, - пізньою і останньою дитиною у родині Щуровських. Ще відомо, що в два роки він лишився батьків, залишившись під опікою старших братів і їхніх родин.

Раннє сирітство зробило його душу вразливою до страждання і болю - свого і чужого. Як будь-яка дитина, він шукав втраченого батьківського тепла і навряд чи знаходив його серед людей. Брати виховували молодшого у вірі і любові до Бога, до чого були навчені благочестивими батьками з дитинства, і маленький Михаїл змалку полюбив затишну обстановку Божого храму, де душа завжди знаходила притулок і спокій. Божа Матір з Богомалятком зустрічала малого ще від входу, пригортаючи його душу невимовною материнською любов ю.

Так народилася мрія назавжди пов язати своє життя з Божим домом і стати священиком. Але непросто сироті здійснити таку мрію без волі небесної, і не так все просто, як ми можемо собі уявити, відбувалося у житті майбутнього священика. Був ще якийсь фактор, що сприяв втіленню у життя його дитячого бажання. Він носив ім я Щуровських, а це не просте селянське прізвище, як вважали у селі Журженці і як думала матушка Феодосія, від якої він змушений був приховувати до останнього своє минуле, коли - вже по революції - потрапив до її рідного села. І потрапив сюди він зовсім не випадково.

У роді Щуровських були священики. Не виключено, що і його рідний батько, і його брати, які у громадянську війну воювали на боці Білої гвардії і після поразки разом з нею полишили батьківщину, були теж священиками. Відомо, що одним з Щуровських, протоієреєм, ще у 1812 році у селі Бабанка, на Уманщині, була збудована кам яна церква на честь свята Покрова Божої Матері. Ще один з Щуровських - отець Іоанн Васильович - наприкінці XIX століття служив настоятелем храму, теж Покрова Божої Матері в селі Веселий Кут Чигиринського повіту.

До села Журженці, з яким було до кінця пов язане життя отця Михаїла Щуровського, він потрапив з Києва, і знов невипадково. Коли старші брати полишали Київ у 1918-му році році, Михаїл встиг закінчити лиш другий курс Київської Духовної семінарії. Тоді на всіх, у числі на і на семінарістів, серед яких був майбутній мученик, сильно вплинуло здійснене 25 січня/7 лютого 1918 року звіряче вбивство Київського митрополита Володимира (Богоявленського), причисленого нині до ліку святих у чині священномученика. Його похорон вилився в справжній траурний мітинг, на якому був присутній серед тисяч приголомшених віруючих і Михаїл. Дев ятнадцятирічний юнак серцем відчув і розумом усвідомив, який небезпечний шлях чатує на нього в житті.

Однак семінарію було закрито, і він змушений був полишити Київ, щоб уникнути небезпеки у зв язку з бігством братів. Юний Михаїл, за його ж словами, так і не закінчив духовну освіту і наприкінці 1918 року опинився на Чигиринській землі, про що також сам свідчить на слідстві. Починає свою останню сповідь словами: «сын дьяка» - можливо, не зовсім відверто і щиро, сподіваючись на неповну поінформованість Уманського НКВС.

Мова, якою велися допити, обиралася слідчим, хоча інколи, для проформи чи для жарту, той запитував підслідного, якою мовою йому говорити зручніше: російською чи українською. Завжди, без жодного винятку, отримував таку відповідь: «немає різниці». То ж у цьому випадку з отцем Міхаїлом Щуровським всі допити 1937-38 років здійснені російською мовою.

Закінчивши два курси семінарії, Михаїл отримав наказ про своє призначення до Журженців. Тут Михаїл побрався з місцевою дівчиною Феодосією, на п ять років від нього молодшою.

1930-го року послідував перший арешт з утриманням у страшній Уманській тюрмі. Півроку вимагали від нього зречення Бога чи хоч відмови від сану. Це, зрозуміло, здійснювалося з використанням методів «фізичного і морального впливу», які дозволяли собі кати, відверто збиткуючись над безправною жертвою. За гратами цієї в язниці над православною людиною і слугою Божим кати потішалися без перешкод. Дружина отця Михаїла матушка Феодосія Євстафіївна до останнього дня свого довгого життя, наче то були лиш учора, пам ятала, як полюбляли журженські комсомольці розважатися допитами сільського «попа». Вони зробили з цього справжній цирковий атракціон. Будь-якої вільної хвилини вони хапали батюшку і тягли до сільради, де, певно, знаходилася міліційна дільниця.

«Приходичи просто до хати з гвинтівками в руках, - згадувала юна перед смертю, - брали, немов злочинця, і вели його через усе село. Що з ним робили, не знаю, він про це ніколи не розповідав, але з його змученого виляду молена було здогадатися про найгірше. Відпускали додому лише поночі...».

Не довго витримала безвісті душа бідної жінки. Не дивлячись на попередження, якось вона потай від усіх пробралася попід вікна сільради.

Відтоді душа її терпіла неймовірні страждання щоразу, коли її чоловік у супроводі міліціонерів покидав хату: перед очима вставали звірячі шалені обличчя, у вухах лунали божевільні крики: «Зречись, так твою... зречись, і ми тебе відпустимо! Зречись свого Бога, і матимеш спокій!».

Чи не щодня, гнали священика селом, мов на Голгофу.

Але добитися свого не могли... Ще раз отця Михаїла було заарештовано у 1931 році і вислано до Середньої Азії - «за пропаганду чуда» (?). Звідти він повернувся до родини через три роки і три місяці, а матушка, якій було лише ледь за тридцять (вона 1899 року народження), з трьома дітками на руках пережила голодомор 1933 року. Бог милував, і люди добрі не дали вмерти від голоду дітям священика: двоє синів - Віталій і Петро і донька Олена, - зустріли свого батька живі і здорові. Лише колись темне волосся матушки зблякло і посивіло, немов прибите інеєм.

Люди знов потекли до священика з своїми проблемами і бідами: когось вже давно поховали - треба відспівати і справити панахиду, за когось помолитися у його хворобі, діток нехрещених виросло вже чимало - тривала «п ятирічка безбожжя». А ще від нього вимагалося «працевлаштуватися», і, повернувшись у 1934-му, свідчить батюшка, «працював на різних роботах».

Жорстоке і суворе було життя тих років на селі. За рахунок безправної і важкої праці селян почав підніматися добробут міст, особливо великих. Самі ж селяни знемагали на колгоспній панщині зранку до ночі за «палички» у залік трудоднів. Це була навіть не панщина, а рабська неволя, і священики відкривали людям очі на їхнє жалке існування, нагадуючи про колишнє життя, закликаючи до каяття, до молитов, до Бога, Якого двадцять років тому відступився клятвопорушник-народ. Священики ж, аби не брати співучасті у неплідних ділах темряви, мали викривати їх...

1937 рік став вівтарем для численних жертв. І отець Михаїл, якому ще не виповнилося й сорока п яти, був ведений на заклання - він знов, удруге опинився у знайомій йому Уманській в язниці. 28 жовтня його було заарештовано - утретє і востаннє. Близько місяця тривали допити, від нього домагалися зізнань у нескоєних злочинах і знов вимагали зректися. Але марно. Нарешті послідував вирок: Судова Трійка НКВС у Києві на засіданні 20 листопада 1937 року засудила духовного в язня православного священика Михаїла Васильовича Щуровського до розстрілу.

25 грудня він прийняв смерть від руки ката.

Ще кілька років на запити про долю чоловіка матушка Феодосія отримувала лаконічні відповіді: висланий до таборів строком у 10 літ без права листування. І лише десь у 1942-му чи 1943-му нарешті отримала повідомлення про те, що її чоловік нібито вмер від запалення легенів чи від якоїсь іншої хвороби, не доживши до звільнення.

Гіркі страждання випали на долю дружин гнаних священиків - безмежне, нерозділене горе митарств серед чужих людей і рідних, яким не сміли відкрити душу, щоб не спричинитися нової біди. Вони існували наодинці з життям, замкнувши себе назавжди у колі сім ї. Переслідувані й гнані презирством суспільства, вони намагалися захистити своїх дітей і нащадків від жорстокості безбожних людей. На документах ставилося клеймо: червона, навскоси, лінія і напис: «син (дочка) священика», що дорівнювало клейму ворога народу.

Багато лишили святі по собі нащадків, але помста диявола їм здійснилася через дітей і онуків: багато хто з них відкинув Бога, на догоду світові, який радо зробив з них атеїстів.

При останньому побаченні у в язниці отець Михаїл заповідав виростити дітей і онуків у вірі й ніколи не зрікатися Бога, попри всю небезпеку життя. «Хто все перетерпить, - нагадав він слова, які часто повторював у житті, - той спасеться».

Матушка за життя часто пригадувала і розповідала дітям і онукам про чисте, сумлінне життя їхнього батька і діда, щиро раділа, що дожила до його канонізації. Протягом 60-ти років вона молила Бога за душу людини, з якою її сподобив Бог прожити майже 20 років довгого життя: вона навічно запам ятала його молодим. За три роки перед смертю вона отримала надзвичайно рідке щастя звертатися до свого Михайла вже як до святого, з глибоким смиренням дякуючи Богу за все.

Народився священномученик Симеон Трохимович Хорошкевич на віддання свята Стрітення Господнього у далекому білоруському селі Колесники Могилівської губернії, певно, у сім ї священнослужителя, і був наречений на честь Симеона-Богоприїмця. Мав середню духовну освіту.

Як опинився він на Київщині, залишається невідомим, але досвід говорить, що, вірогідно, після відбуття покарання, як деякі інші священнослужителі. Прибув до Жашкова без сім ї, про що й занотовано у анкеті. Служив до 1936 року в селі Сорокотяги аж до закриття храму, але й після закриття церкви не полишив пастирської діяльності, організував збір підписів на користь повернення храму, хрестив, проповідував Слово Боже, правив молебні, панахиди й навіть здійснював Таїнство Євхаристії, як от на Великдень, Фомину неділю та Радоницю 1937 року, коли Пасха співпала з першотравневими святами. На загальних зборах колгоспників і інших трудових колективів у той рік загодя було прийнято рішення вийти другого травня на роботу. Але, як нам нині відомо, люди у загальній масі не порушили церковні установи і провели свята у богослужіннях. Це й викликало неадекватну реакцію збоку властей, які зрозуміли, що їхні сподівання знищити віру виявилися марними, надії «п ятирічки безбожжя» зазнали поразки.

Отець Симеон ніколи не відступав від Бога і Церкви, не зрікався сану до смерті, навіть у жорстоких катівнях Уманської в язниці. Заарештований був 5 вересня 1937 року, він категорично відмовився визнати свою провину у тому, що вів антирадянську агітацію, що нібито навмисне зірвав польові роботи у травні, на свята. На допиті 6 вересня, другого дня по арешті, заперечував звинувачення у контрреволюційній діяльності. І це була істинна правда.

Деякі подробиці сфальсифікованої слідчої справи зовсім не пасують до особи цієї людини, а зрозумілі намагання слідства приписати мученику зізнання у не скоєному ним політичному злочині інспіровані, як і вся його слідча справа від початку до кінця.

Рішенням Судової Трійки від 8 грудня 1937 року отця Симеона було засуджено до страти. Вирок приведений у виконання лише через півтора місяці: 26 січня 1938 року. Відтак на 69-му році життя православний священик Симеон Трохимович Хорошкевич прийняв мученицьку смерть.

Реабілітований 24 серпня 1989 року.

Сторінка 1 із 19