ProtAlex

ProtAlex

  Свято-Миколаївський храм вперше згадується з-поміж інших дев’яти церков Умані, перелік яких наводить у своїх мемуарах родич Константинопольського патріарха Макарія Павло Алепський, що проїжджав через Умань у 1654 році.

 Свято-Миколаївська церква була побудована впродовж 1809-1812 рр. архітектором Томашем Етлінгером на місці, де колись стояв католицький костьол. Ініціаторами будівництва виступили жителі міста. Парафіяльною церква лишалась до 1843 р., коли набула статусу собору, і з цього часу перетворюється на головний православний храм Уманського повіту. В кінці 1846 року (6-18 грудня) Миколаївський собор було освячено протоієреєм А. Стаховським. У 1861 році в соборі було відкрито недільну школу. У 1895 році він отримав назву Успенського, а у 1911 році внутрішню частину собору було переобладнано і прикрашено орнаментами та іконами на зразок Київського Володимирського собору (худ. Д. Верещака).

  На початку 30-х років Успенський собор був зачинений на тривалий період. На короткий час храм відновив роботу лише у 1944 році для відправлення богослужінь старослов’янською та українською мовами. У 60-і рр. ХХ ст. було зроблено капремонт крилоса та хорів, поновлено старий настінний іконопис. 30 липня 1963 року будівлю собору передано у відання заводу «Мегомметр», її планували переробити під клуб. Проте аж до 1977 року ніяких робіт тут не проводилось. З 1977 року розпочались роботи щодо перетворення собору в музей атеїзму. Він знаходився на балансі Краєзнавчого музею. В процесі відновлювальних робіт було відбудовано покрівлю, але настінні розписи, на жаль, загинули.

  19 грудня 1989 року в храмі знову запалала богослужбова лампада. Велись реставраційні роботи, зводився іконостас. 1990 року храм перейменовано на собор Святителя Миколая. У 1998 році почалось зведення дзвіниці на притворі собору, а у 1999 році – встановлено купол з хрестом на вершині.

Михаїл Васильович Щуровський народився 1892 року в селі Погрібці Білоцерківського повіту на Київщині: це за паспортом, який мав при собі на момент арешту. За словами ж матушки Феодосії, він нібито був уродженцем Василькова, що під Києвом, - пізньою і останньою дитиною у родині Щуровських. Ще відомо, що в два роки він лишився батьків, залишившись під опікою старших братів і їхніх родин.

Раннє сирітство зробило його душу вразливою до страждання і болю - свого і чужого. Як будь-яка дитина, він шукав втраченого батьківського тепла і навряд чи знаходив його серед людей. Брати виховували молодшого у вірі і любові до Бога, до чого були навчені благочестивими батьками з дитинства, і маленький Михаїл змалку полюбив затишну обстановку Божого храму, де душа завжди знаходила притулок і спокій. Божа Матір з Богомалятком зустрічала малого ще від входу, пригортаючи його душу невимовною материнською любов ю.

Так народилася мрія назавжди пов язати своє життя з Божим домом і стати священиком. Але непросто сироті здійснити таку мрію без волі небесної, і не так все просто, як ми можемо собі уявити, відбувалося у житті майбутнього священика. Був ще якийсь фактор, що сприяв втіленню у життя його дитячого бажання. Він носив ім я Щуровських, а це не просте селянське прізвище, як вважали у селі Журженці і як думала матушка Феодосія, від якої він змушений був приховувати до останнього своє минуле, коли - вже по революції - потрапив до її рідного села. І потрапив сюди він зовсім не випадково.

У роді Щуровських були священики. Не виключено, що і його рідний батько, і його брати, які у громадянську війну воювали на боці Білої гвардії і після поразки разом з нею полишили батьківщину, були теж священиками. Відомо, що одним з Щуровських, протоієреєм, ще у 1812 році у селі Бабанка, на Уманщині, була збудована кам яна церква на честь свята Покрова Божої Матері. Ще один з Щуровських - отець Іоанн Васильович - наприкінці XIX століття служив настоятелем храму, теж Покрова Божої Матері в селі Веселий Кут Чигиринського повіту.

До села Журженці, з яким було до кінця пов язане життя отця Михаїла Щуровського, він потрапив з Києва, і знов невипадково. Коли старші брати полишали Київ у 1918-му році році, Михаїл встиг закінчити лиш другий курс Київської Духовної семінарії. Тоді на всіх, у числі на і на семінарістів, серед яких був майбутній мученик, сильно вплинуло здійснене 25 січня/7 лютого 1918 року звіряче вбивство Київського митрополита Володимира (Богоявленського), причисленого нині до ліку святих у чині священномученика. Його похорон вилився в справжній траурний мітинг, на якому був присутній серед тисяч приголомшених віруючих і Михаїл. Дев ятнадцятирічний юнак серцем відчув і розумом усвідомив, який небезпечний шлях чатує на нього в житті.

Однак семінарію було закрито, і він змушений був полишити Київ, щоб уникнути небезпеки у зв язку з бігством братів. Юний Михаїл, за його ж словами, так і не закінчив духовну освіту і наприкінці 1918 року опинився на Чигиринській землі, про що також сам свідчить на слідстві. Починає свою останню сповідь словами: «сын дьяка» - можливо, не зовсім відверто і щиро, сподіваючись на неповну поінформованість Уманського НКВС.

Мова, якою велися допити, обиралася слідчим, хоча інколи, для проформи чи для жарту, той запитував підслідного, якою мовою йому говорити зручніше: російською чи українською. Завжди, без жодного винятку, отримував таку відповідь: «немає різниці». То ж у цьому випадку з отцем Міхаїлом Щуровським всі допити 1937-38 років здійснені російською мовою.

Закінчивши два курси семінарії, Михаїл отримав наказ про своє призначення до Журженців. Тут Михаїл побрався з місцевою дівчиною Феодосією, на п ять років від нього молодшою.

1930-го року послідував перший арешт з утриманням у страшній Уманській тюрмі. Півроку вимагали від нього зречення Бога чи хоч відмови від сану. Це, зрозуміло, здійснювалося з використанням методів «фізичного і морального впливу», які дозволяли собі кати, відверто збиткуючись над безправною жертвою. За гратами цієї в язниці над православною людиною і слугою Божим кати потішалися без перешкод. Дружина отця Михаїла матушка Феодосія Євстафіївна до останнього дня свого довгого життя, наче то були лиш учора, пам ятала, як полюбляли журженські комсомольці розважатися допитами сільського «попа». Вони зробили з цього справжній цирковий атракціон. Будь-якої вільної хвилини вони хапали батюшку і тягли до сільради, де, певно, знаходилася міліційна дільниця.

«Приходичи просто до хати з гвинтівками в руках, - згадувала юна перед смертю, - брали, немов злочинця, і вели його через усе село. Що з ним робили, не знаю, він про це ніколи не розповідав, але з його змученого виляду молена було здогадатися про найгірше. Відпускали додому лише поночі...».

Не довго витримала безвісті душа бідної жінки. Не дивлячись на попередження, якось вона потай від усіх пробралася попід вікна сільради.

Відтоді душа її терпіла неймовірні страждання щоразу, коли її чоловік у супроводі міліціонерів покидав хату: перед очима вставали звірячі шалені обличчя, у вухах лунали божевільні крики: «Зречись, так твою... зречись, і ми тебе відпустимо! Зречись свого Бога, і матимеш спокій!».

Чи не щодня, гнали священика селом, мов на Голгофу.

Але добитися свого не могли... Ще раз отця Михаїла було заарештовано у 1931 році і вислано до Середньої Азії - «за пропаганду чуда» (?). Звідти він повернувся до родини через три роки і три місяці, а матушка, якій було лише ледь за тридцять (вона 1899 року народження), з трьома дітками на руках пережила голодомор 1933 року. Бог милував, і люди добрі не дали вмерти від голоду дітям священика: двоє синів - Віталій і Петро і донька Олена, - зустріли свого батька живі і здорові. Лише колись темне волосся матушки зблякло і посивіло, немов прибите інеєм.

Люди знов потекли до священика з своїми проблемами і бідами: когось вже давно поховали - треба відспівати і справити панахиду, за когось помолитися у його хворобі, діток нехрещених виросло вже чимало - тривала «п ятирічка безбожжя». А ще від нього вимагалося «працевлаштуватися», і, повернувшись у 1934-му, свідчить батюшка, «працював на різних роботах».

Жорстоке і суворе було життя тих років на селі. За рахунок безправної і важкої праці селян почав підніматися добробут міст, особливо великих. Самі ж селяни знемагали на колгоспній панщині зранку до ночі за «палички» у залік трудоднів. Це була навіть не панщина, а рабська неволя, і священики відкривали людям очі на їхнє жалке існування, нагадуючи про колишнє життя, закликаючи до каяття, до молитов, до Бога, Якого двадцять років тому відступився клятвопорушник-народ. Священики ж, аби не брати співучасті у неплідних ділах темряви, мали викривати їх...

1937 рік став вівтарем для численних жертв. І отець Михаїл, якому ще не виповнилося й сорока п яти, був ведений на заклання - він знов, удруге опинився у знайомій йому Уманській в язниці. 28 жовтня його було заарештовано - утретє і востаннє. Близько місяця тривали допити, від нього домагалися зізнань у нескоєних злочинах і знов вимагали зректися. Але марно. Нарешті послідував вирок: Судова Трійка НКВС у Києві на засіданні 20 листопада 1937 року засудила духовного в язня православного священика Михаїла Васильовича Щуровського до розстрілу.

25 грудня він прийняв смерть від руки ката.

Ще кілька років на запити про долю чоловіка матушка Феодосія отримувала лаконічні відповіді: висланий до таборів строком у 10 літ без права листування. І лише десь у 1942-му чи 1943-му нарешті отримала повідомлення про те, що її чоловік нібито вмер від запалення легенів чи від якоїсь іншої хвороби, не доживши до звільнення.

Гіркі страждання випали на долю дружин гнаних священиків - безмежне, нерозділене горе митарств серед чужих людей і рідних, яким не сміли відкрити душу, щоб не спричинитися нової біди. Вони існували наодинці з життям, замкнувши себе назавжди у колі сім ї. Переслідувані й гнані презирством суспільства, вони намагалися захистити своїх дітей і нащадків від жорстокості безбожних людей. На документах ставилося клеймо: червона, навскоси, лінія і напис: «син (дочка) священика», що дорівнювало клейму ворога народу.

Багато лишили святі по собі нащадків, але помста диявола їм здійснилася через дітей і онуків: багато хто з них відкинув Бога, на догоду світові, який радо зробив з них атеїстів.

При останньому побаченні у в язниці отець Михаїл заповідав виростити дітей і онуків у вірі й ніколи не зрікатися Бога, попри всю небезпеку життя. «Хто все перетерпить, - нагадав він слова, які часто повторював у житті, - той спасеться».

Матушка за життя часто пригадувала і розповідала дітям і онукам про чисте, сумлінне життя їхнього батька і діда, щиро раділа, що дожила до його канонізації. Протягом 60-ти років вона молила Бога за душу людини, з якою її сподобив Бог прожити майже 20 років довгого життя: вона навічно запам ятала його молодим. За три роки перед смертю вона отримала надзвичайно рідке щастя звертатися до свого Михайла вже як до святого, з глибоким смиренням дякуючи Богу за все.

Народився священномученик Симеон Трохимович Хорошкевич на віддання свята Стрітення Господнього у далекому білоруському селі Колесники Могилівської губернії, певно, у сім ї священнослужителя, і був наречений на честь Симеона-Богоприїмця. Мав середню духовну освіту.

Як опинився він на Київщині, залишається невідомим, але досвід говорить, що, вірогідно, після відбуття покарання, як деякі інші священнослужителі. Прибув до Жашкова без сім ї, про що й занотовано у анкеті. Служив до 1936 року в селі Сорокотяги аж до закриття храму, але й після закриття церкви не полишив пастирської діяльності, організував збір підписів на користь повернення храму, хрестив, проповідував Слово Боже, правив молебні, панахиди й навіть здійснював Таїнство Євхаристії, як от на Великдень, Фомину неділю та Радоницю 1937 року, коли Пасха співпала з першотравневими святами. На загальних зборах колгоспників і інших трудових колективів у той рік загодя було прийнято рішення вийти другого травня на роботу. Але, як нам нині відомо, люди у загальній масі не порушили церковні установи і провели свята у богослужіннях. Це й викликало неадекватну реакцію збоку властей, які зрозуміли, що їхні сподівання знищити віру виявилися марними, надії «п ятирічки безбожжя» зазнали поразки.

Отець Симеон ніколи не відступав від Бога і Церкви, не зрікався сану до смерті, навіть у жорстоких катівнях Уманської в язниці. Заарештований був 5 вересня 1937 року, він категорично відмовився визнати свою провину у тому, що вів антирадянську агітацію, що нібито навмисне зірвав польові роботи у травні, на свята. На допиті 6 вересня, другого дня по арешті, заперечував звинувачення у контрреволюційній діяльності. І це була істинна правда.

Деякі подробиці сфальсифікованої слідчої справи зовсім не пасують до особи цієї людини, а зрозумілі намагання слідства приписати мученику зізнання у не скоєному ним політичному злочині інспіровані, як і вся його слідча справа від початку до кінця.

Рішенням Судової Трійки від 8 грудня 1937 року отця Симеона було засуджено до страти. Вирок приведений у виконання лише через півтора місяці: 26 січня 1938 року. Відтак на 69-му році життя православний священик Симеон Трохимович Хорошкевич прийняв мученицьку смерть.

Реабілітований 24 серпня 1989 року.

Отець Стефан (Степан Іванович Фащевський) народився у день святителя Стефана Великопермського. У 30-ті роки минулого XX століття він був одним з найстаріших священиків на Київщині. Батько його служив дияконом церкви Святої Трійці села Комарівка.

Під суворим батьківським наглядом пройшов першу школу церковного виховання. По закінченні Київської духовної семінарії 1888 року був деякий час вчителем, а з 1894-го, отримавши свою парафію, назавжди оселився в Тальянках і майже безвиїзно служив там же до закриття церкви. Обзавівся великим господарством: «... до революції мав 43 га орної землі у власному користуванні (земля причту), садиби 2 га, використовував найману силу» (Із характеристики сільради, жовтень 1937 року).

Коли на початку 20-х років він був цілком позбавлений нажитого маєтку, відчув полегшення, прийнявши це як єпитимію. Не відцурався він і ув язнення: 1923 року був заарештований - за «контрреволюційну агітацію» - але по суду виправданий. Пройшов усі етапи гонінь, був зведений до стану жебрака, втративши все, що нажив і, напевно, вважав за потрібне мати. Був нарешті позбавлений громадянських прав і найголовнішого свого права - служити Богові, але зберіг вірність своєму пастирському обов язку, який виконував до кінця лише йому і Господу відомими зусиллями.

Востаннє отець Стефан був заарештований 22 жовтня 1937 року за обвинуваченням у антидержавній діяльності: «Всячески занимался агитацией, направленной на дискредитацию сталинской конституции: «Конституция - не победа советской власти, а ее отступление». Был организатором волынок против колхозов... Во время переписи населения 1936 года призывал население записываться как верующие... Виновным себя не признал» (Зі звинувачувального висновку 25.10.1937 року).

Заклик до людей визначатися під час перепису наприкінці 1936-го за графою «віруючі» виходив від усіх священиків. їхній голос було почуто: дві третини сільського населення наважилися заявити - а скільки ще не наважилися! - що вони залишилися християнами навіть і через двадцять років жорстокого насильницького експерименту над їхніми душами. Це був крах ідеї «перевиховання», яку впроваджували богоборці на Святій Русі.

12 листопада 1937 року, на підставі рішення Особової Трійки від 25.10.37-го, на 72-му році життя православний священик отець Стефан Фащевський був страчений в Уманській в язниці.

Реабілітований 17 липня 1989 року.

Троє священнослужителів - двоє священиків і один мирянин, член церковної ради - були репресовані 1937 року в Лисянському районі. Причина арешту - антидержавна агітація: іншими чинниками діючого на той час законодавства каральні органи не користувалися.

Священномученик Андрій Іванович Ставинський служив священиком у селі Почапинці. Він народився 1886 року на передмісті Києва, у селі Новоселки, напевно, в сім ї священика Отримав середню духовну освіту, закінчивши десь у 1908-1909 році Київську семінарію. Коли був висвячений у сан і як потрапив до села Почапинці, невідомо, але є всі підстави вважати, що місцем проживання село Почапинці стало ще задовго до 1917 року, і жив отець Андрій з дружиною Ганною Панасівною і сином Сергієм вельми заможно: у центрі села, де мав будинок з садом і, як зазначено у характеристиці сільради, «17 вуликів, 8 кіз, свиню, культивований виноградник».

Троїцька церква, де служив отець Андрій, була, як практично повсюди, у 1934-35 роках закрита, і він на момент арешту, «проживая в селе Почапинцы как служитель, совершал религиозные обряды, скрываясь от местной власти» (з характеристики сільради). Для цього були підстави. Він «оборудовал комнату для моления в своем доме», нібито викравши з закритого храму церковні речі, які в його хаті були знайдені при обшуку. Відомо, які речі могли знадобитися сільському священику у його службовій практиці: «при обыске были обнаружены дароносица, крестилъница, мирница, обруч (вінець), ікона (святої) Параскеви, были найдены церковные вещи, принадлежащие сестрицам: риза,ковер, Евангелие, крест» (Зі слідчої справи ). «Сестрицы», про яких говорить батюшка, могли бути або його сестрами, або ченицями, як інколи бувало після закриття обителі, сестри-чорниці осідали навколо якогось з священиків і допомагали йому у церковному господарстві, співали у хорі, читали на кліросі.

Сам отець Андрій, вірогідно, був нащадком священицького роду, яких по нашій нині Черкаській області (тоді Київській губернії) було чимало: це династія Марковських, Чернявських, Левітанських, Щуровських, Кудрицьких, Ромоданових, Татарових - досить переглянути щорічний довідник Київської єпархії, щоб переконатися у цьому. На прикрий жаль, нині жодного з цих прізвищ серед духовенства не зустрінеш: всі вони були знищені за сімдесят жахливих богоборницьких років.

Отець Андрій Ставинський, звичайно ж, не жалував радянську владу, і вона відповідала йому взаємністю. Він був розкуркулений, як висловлювалися у ті часи, відібрано було і сад, і хату та інше майно. На слідстві 1937 року пригадували його стосунки з отаманами Махно і Цветковським, які нібито квартирували у священика під час громадянської війни. Матушка Ганна, теж була допитувана з цього приводу, намагалась якось пояснювати цей факт тим, що їхній будинок «стояв в центрі села, тому й обирали його для проживання отамани» (Із протоколу допиту).

Але так чи інакше, незважаючи на те, що священик вступався за жертви своїх непроханих «гостей», спасаючи їх від страти, - це дійсний факт, підтверджений матеріалами попереднього слідства - йому було вмінено у провину вимушене спілкування з отаманами, яке у сукупності з прихованою священницькою діяльністю, «контрреволюционой агитацией совместно с другими сообщниками», а також, як зазначенно у постанові на арешт, з фактом «сознательного собирания разменной монеты с целью создать затруднения» (при обшуку у нього було знайдено 70 карбованців у дрібній монеті), - усе це, загалом узяте, потягло на «вищу міру соціального захисту» - розстріл.

Разом з священиком було заарештованно найближчих помічників з церковної п ятдесятки, які займалися збором підписів на користь поверненням віруючим закритого храму.

Одним з них був Яків Мартинович Лаврега - дійсно, сумлінний і свідомий співоднодумець і помічник отця Андрія у церковних справах. Це людина, яка прийшла до Церкви ще змальства і належала Богу «від чрева матері» своєї. Ніякі знегоди, репресії, ніякі випробування неспроможні б були вбити віру цієї людини і її палку любов до Бога.

Яків Мартинович Лаврега народився у 1880 році у селі Почапинці, де й провів би безвиїзно все своє життя, якби не політичні катаклізми, які змінили все його життя. Походив він з працьовитої боголюбної сім ї, яка мала не тільки багато ротів, а й удвічі більше рук, якими у поті й мозолях на протязі десятиліть здобувала той достаток і силу, те добро, про яке новоявлені любителі чужого згадують двадцятьма роками пізніше як про нібито награбоване: «Лаврега мав хату під залізним дахом, мав 12 га рільної землі й орендував ще 4 га, мав З сараї, клуню, молотарку з приводом, жатку, січкарню і інше. Було в нього 2-е коней, 2 корови, вівці, свині, мав свою бакалійну крамницю. Склад сім “і 5 душ» (Із характеристики сільради).

І при такій зайнятості людина знаходила час, сили і бажання бути справжнім християнином і активним членом церковної громади. Звичайно, таке багате майно впадало в очі тим, хто вмів лише язиком базікати та споживати іншими нажите добро. При першій можливості його виставили мироїдом і куркулем і «націоналізували» на користь держави усе те справді багате господарство, а, заєдино, щоб не виступав, вимагаючи справедливості, звинуватили у терористичному нападі на голову колгоспу і спробі підпалу (об єкт підпалу не зазначений: певно щось з відібраного майна). У підсумку -10 років таборів.

Повернувся у 1934 році. Працював на почапинському цукровому заводі грабарем, «держав тісний зв язок з попом»: «Ставинский с Лаврегой вели организованную контрреволюционную агитацию. В 1936 году при закрытии церкви Ставинский обокрал ее и забрал ценные вещи, которыми оборудовал комнату для моления в своем доме. Совместно с Лаврегой проводил контрреволюционную работу. Говорил: «Скоро настанет конец власти антихриста» (Зі звинувачувального висновку 11.09.1937 року).

На підставі цих тріскотливих фраз отець Андрій і двоє селян: Яків Мартинович Лаврега і Самсон Іларионович Лаврега - 23 серпня 1937 року були заарештовані і відправлені до Уманської в язниці, де за рішенням Судової Трійки від 11 вересня двоє - священик Андрій Ставинський і мирянин Яків Лаврега - були страчені, а Самсон Лаврега засуджений до 10 років концтаборів суворого режиму.

Реабілітовані усі троє 1 вересня 1989 року.

Після подій другої половини 1937 року, які привели майже до повного винищення православного духовенства на терені тієї частки України, яка нині складає Черкаську область, органи НКВС взялися до рештків тих доброчесних селян, які продовжували зберігати дух Православ я навіть за будь-якої загрози їхньому уявному благополуччю і життю. Катеринопільський район теж був представлений у списку жертв 1938 року: лише одне його село – Луківка - одночасно втратило дванадцять своїх кращих громадян, серед них священик і дяк (можливо, диякон) сільської церкви, на той час вже офіційно не діючої. Арешти почалися 12 лютого 1938 року, і от з якого неймовірно фантастичного приводу.

«Звенигородской межрайоперследственной группой... НКВД вскрыта и ликвидирована военно-националистическая объединенная повстанческая организация, ставившая своей задачей свержение советской власти на Украине и создание самостоятельного государства буржуазно-демократического типа. Готовила вооруженное восстание, ориентируясь на помощь интервенции... Через специально посылаемых связных установлено, что в селе Луковка организована повстанческая организация. (...) признали себя виновными в том, что проводили вредительство в колхозах, антисоветскую агитацию» (Зі звинувачення у справі Г.В.Латанського і інших 8-ми мешканців вказаного села. ДАЧО Р 5625, оп. 1, спр. 2477).

Арештом дев ятьох мешканців Луківки справа не закінчилася -тижнем по тому НКВС заарештовує ще трьох луківчан - священика (на той час вже безприходного) отця Трофима Моключенка і двох мирян його парафії - Авраама Івановича Рака і Бориса Устимовича Лисенка. їхній арешт відбувся 19 січня того ж таки 1938 року. Заарештовані після певної процедури обшуку і арешту були відвезені до району, а згодом до Уманської в язниці. Від Латанського особисто вимагали зізнання не тільки у неймовірно винахідливій контрреюлюційній діяльності проти держави, але й «компромату», як нині прийнято висловлюватися, на користь версії про участь у тій самій антидержавній повстанській організації священика отця Трофима для його арешту. Його справа представлена у такому світі, начебто він не якийсь рядовий мешканець невеликого віддаленого від центру села на самому окіллі тодішньої Київської області, а, принаймні, великий державний або військовий діяч.

Слідчий, який вів справу, зазначає далі: «Г.В.Латанский-й еще до вступления в банду служил дьяком в церкви села Луковка. После гражданской войны опять служил дьяком. Лишен избирательных прав. В 1930 году был сослан в административном порядке на 3 года... По возвращении из ссылки в 1933 году недоволен советской властью за то, что «меня репрессировали» (Зі звинувачення 07.03.1938 року).

Хто ж такий він, святий новомученик Григорій Латанський?

Народився він у благочестивій селянській родині. Батько - Вакула Латанський - мав землю і добрий достаток у домі, за що не переставав славити Бога, і сина виростив добрим християнином - у страсі Божому і любові до Православної Церкви. Діставшись повноліття, Григорій уже впевнено пономарив у церкві, співав на кліросі, брав активну участь у житті церковної громади, підтримуючи її і матеріально.

Коли у 1914 році раптово розпочалася війна, він пройшов її від початку до кінця, потрапивши до полону в Німеччині, де й перебував до укладення Брестського миру. Повернувшись додому у 1919 році, він опинився наче у лихому сні або потрапив до іншого світу.

Відчуваючи внутрішню потребу, Григорій після повернення з полону повертається й до служіння у церкві. Вірним помічником священика стає колишній псаломник Григорій Латанський, - дяк, як занотовано у слідчих матеріалах. Звичайно, він привертав до себе увагу не лише служінням у церкві, а й тим достатком, який мала його родина до революції і який не давав спокою новим можновладцям аж до 1929 року.

Відмовившись від добровільного вступу до колгоспу, Григорій Вакулович, можна сказати, добровільно наразився на розкуркулення і арешт, знайти привід для якого не складало зусиль. Повернувшись з полону до зруйнованої батьківщини він, напевно, й справді казав: «...если б у нас был такой строй, как в Германии, нам жилось бы лучше» (Зі звинувачувального висновку 07.03.1938 року).

Коли він був заарештований уперше - ще у 1930-му - йому згадали і полон, і те, що після повернення він подався до церкви дяком. Згадується у зв язку з його іменем громадянська війна, «в разгар» якої «в Луковке оперировали банды Грызло, Петлюры, Перенка и ряд других». Ці ж звинувачення йому вмінялися удруге - в лютому 1938 року, коли він знов опинився за гратами. Але тепер додалися інші «злочини»: участь у створенні нової банди, хоча, цілком зрозуміло, одним із чинників арешту Григорія стала його релігійна діяльність, вмінити яку у провину не дозволяв Карний кодекс. Він і восьмеро ні в чому не винних селян, притягнуті разом з ним у одній слідчій справі, півтора місяці піддавалися жорстокій обробці - про це можна судити з протоколів допитів. Допит за допитом, з окриками: «не лгите, следствие требует правдивых показаний!» З ними поводилися, як з справжніми ворогами народу з усіма витікаючими з цього наслідками. І вони прийняли повну чашу страждань за віру, хоча у протоколах допитів зафіксовано далеко не все, а лише їхні неіснуючі дії у неіснуючій організації.

19 лютого 1938 року Трійкою КОУ НКВС приймається надзвичайне рішення про розстріл усіх дев яти жертв за цієї справою і трьох - за справою отця Трофима Моключенка. На підставі цього рішення, усі дванадцятеро - у їхньому числі і Григорій Вакулович Латанський - 23 березня 1938 року мученицьки загинули від рук катів з НКВС.

Священномученик Трофим Демидович Моключенко народився у сім ї простого благочестивого мешканця села Луківка 23 липня 1887 року і з малих літ мав потяг до церковного служіння. Отримавши освіту у церковно-приходській школі і, певно, в училищі, він пройшов по всіх щаблях церковного причту, доки став священиком, попередньо закінчивши у Києві спеціальні пастирські курси. З 1921 року, за власним свідченням, був висвячений у сан ієрея і відтоді служив у рідному селі священиком до закриття церкви у 1932-му чи 33-му році. Близько знав диякона Григорія Латанського. Разом вони спромоглися створити в умовах переслідувань і гонінь віруючу громаду, завдяки якій релігійне життя у селі не припинялося до їхнього арешту.

Заарештований разом з двома односельцями 19 лютого - через тиждень після попереднього арешту диякона Григорія - отець Трофим звинувачувався у тому, що «несколько лет назад (він і двоє мирян) были вовлечены в контрреволюционную повстанческую организацию и готовили население к вооруженному восстанию против советской власти, систематически занимались антисоветской агитацией» (Зі звинувачувального висновку від 10.03.1938 року).

Саме на підставі цього обвинувачення Трійкою при КОУ НКВС 19.03.1938 року було винесено вирок: розстріляти. 28 березня того ж року в Уманській в язниці на 51-му році життя під час масового розстрілу у числі дванадцяти мешканців свого села священика Трофима Демидовича Моключенка було страчено. Розстріляні у одній справі з ним ще двоє православних селян: Борис Устимович Лисенко і Авраам Іванович Рак. Двадцятьма роками по тому справедливість перемогла. На підставі висновку спецкомісії з приводу справи по звинуваченню Священика Трофима Моключенка, селян Бориса Лисенка і Авраама Рака звинувачення було спростовано.

У висновку комісії між іншим йде мова про те, що з справи не видно, на підставі яких матеріалів звинувачувані були заарештовані, тому що справа цілком заснована «только на неконкретных и противоречивых показаниях. Затребовано дело Латанского Г.В., которое показания осужденных по делу не подтвердило доказательствами... По его показаниям Моключенко не проходит, то же самое и по отношению Лысенко и Рака - Латанский никаких показаний по ним не дал. Считать, что Моключенко Т.Д., Лысенко Б.У. и Рак А.И. осуждены необоснованно».

Такий висновок робить Президія Черкаського обласного суду у своєму засіданні 18 березня 1959 року. 16 червня того ж року, як це зазначено вище, реабілітовані й дев ятеро інших луківців.

Запізніле, але цілковито справедливе визнання...

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Священномученик Кирил Мельник

Христинівський священномученик Кирил Мельник народився у селі Татариски Вінницької губернії і наречений ім ям святителя Кирила, архієпископа Єрусалимського. Батько його - Петро Григорович - був теж священиком і служив у Могилеві (Білорусія), де навчався до певного віку і сам майбутній святий.

Духовну освіту він отримав у Києві, де навчався у семінарії при Києво-Печерській лаврі до 1919 року. Під час свого навчання - у 1915 році - він втратив батька, і після закінчення семінарії до Білорусії вже не повернувся, обравши місцем проживання рідну землю на Вінниччині. Працює вчителем, а, отримавши священицький сан, аж до 1936 року служить в різних селах Вінницької області.

У 1936-му році йому відмовлено у праві проживання у прикордонній зоні, до якої належала Вінниччина. Крижопільським райвідділом

міліції його, разом з сім єю, було вислано за так званий «100-ий кілометр». Він був змушений їхати до Київського управління НКВС, щоб отримати дозвіл на поселення на батьківщині дружини матушки Євдокії Олексіївни у Христинівському районі. Тут отець Кирил з матушкою й дітьми - синами Віталієм і Іполитом, знаходить нарешті притулок у селі Велика Севастьянівка, де й живе до арешту. Люди у селі, як і повсюдно на Україні на той час, мали велику потребу у пастирському окормленні. Отець Кирил жодного дня не залишався без діла - як свідчить він сам, «займався хрещенням, іншими требами», знайомився з життям інших сіл і священиків.

Серед репресованих на Черкащині з архівних матеріалів відомий ще один священик з Вінниччини на таке саме прізвище: Мельник Василій Прокопович, який був також виселений у 1935 році з прикордонної зони. Чи, випадково, це не брат він отця Кирила? Зі справи відомо, що він з матушкою Дарією Олександрівною, а також з донькою Ксенією і сином Костянтином мешкали з 1935 до 1937 року у Звенигородці.

Священика Василя Мельника 2 листопада того ж року було засуджено до 10 років виправно-трудових робіт в таборах Крайньої Півночі, звідки він навряд чи повернувся.

Отець Кирил був заарештований 24 липня 1937 року.

«Первичной обработке», як зафіксовано у матеріалах слідчої справи, він був підданий через нагляд секретного співробітника НКВС на прізвисько «Мороз»: саме він провів попередній збір біографічних даних і спостереження за життям підозрюваного, що вилилося після арешту у звинувачення, яке призвело до смертного вироку.

«По данным Христиновского НКВД, поп Мельник К.Г., высланный в порядке паспортизации как ненадежный элемент из погранполосы, занялся активным проведением на частных квартирах церковных богослужений, охватывая соседние села. Под видом богослужений вел антисоветскую агитацию, направленную на подрыв колхозов, восхвалял расстрелянных врагов Тухачевского, Якира, карточки которых припрятывал у себя, говорил, что советская власть убивает честных руководителей, призывал в церковные праздники не работать на полях, агитировал за постройку новой церкви» (Зі звинувачувального висновку 26.08.37 року).

Винним отець Кирил себе не визнав. А інкримінувалося йому у провину ні багато ні мало «подрыв мощи колхозов».

26 серпня 1937 року датовано заздалегідь підготовлене рішення НКВС про страту через розстріл. Відправлений до Уманської в язниці, отець Кирил став першим з її духовних в язнів, страчених у той рік: 17 вересня на 39-му році життя він прийняв смерть від кулі ката, не зрадивши ані віри, ані Христа.

Народився отець Іоанн в сім ї родового священика Григорія Дорожинського в селі Онопріївка Уманського повіту на Київщині (нині Тальнівський район). По закінченні Київської духовної семінарії і вчительської практики у 1900 році був висвячений у сан священика, після чого отримав парафію у селі Білашки, неподалік від місця свого народження. Відтоді все своє життя віддав пастирському служінню у храмі, до якого був призначений від початку духовної кар єри і який носив славне ім я святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова.

Вихований у традиційній атмосфері священицької родини, отець Іоанн ретельно ставився до своїх обов язків, опікуючись громадою віруючих, яка налічувала понад півтори тисячі душ. Трагічні події кінця десятих років ХХ-го століття він сприйняв, як і більшість людей його кола, з природним почуттям турботи за майбутнє Церкви і ввіреної йому пастви.

Як священик сталих православних поглядів, він не сприйняв революційного духу оновленства і націоналістичної обмеженості українофілів, а непохитно залишився під омофором ортодоксальної Церкви. Такий вибір і визначив його подальший пастирський і життєвий шлях, який закономірно й привів його до тієї межі, за якою його чекав мученицький кінець.

Коли у 1934 році церкву було закрито на вимогу більшості членів колгоспу, він не покинув залишки своєї пастви і всі обряди, як свідчить характеристика сільради, а виконував у себе вдома, де одну з кімнат обладнав під домовий храм, або безпосередньо на домівках віруючих, хрестячи, освячуючи, сповідуючи, здійснюючи погребіння на запит мешканців Білашок та інших навколишніх сіл. За це його намагалися неодноразово притягти до адміністративної, як тоді висловлювалися, відповідальності і нещадно штрафували.

«На вимогу сільської ради припинити бродяжництво не звертав уваги» (Із характеристики сільради). Коли слідчий зажадав пояснень з цього приводу, отець Іоанн дуже просто, але зважено відповів: «По закінченні Київської духовної семінарії, куди мене в свій час віддав батько, я отримав право - бути священиком, що й здійснював протягом 37-ми років дотепер» (Із протоколу допиту).

Слідчий, не витримавши цієї, як йому здалося, зухвалості нагадав: «Известно ли вам, что, помимо того, что вы состоите на учете как священник, вы должны иметь разрешение от соответствующих органов на проведение религиозных обрядов», на що священик у тій самій, характерній для нього відважній манері відповів: «Не известно». І цим поклав край допиту.

Він, як і сам слідчий, добре розумів, що допит - це лише формальний акт і що доля його вирішується не цим молодиком у шкірянці з кобурою на боці, який добре володіє прийомами слідства. І що не показання примусових свідків важать у питанні його життя і смерті, і тому навіть не намагався якось пом якшити своє становище. Та це було б марно: він був вже засуджений, коли його 28 грудня заарештували. Залишалося лиш поставити дату на звинувачувальному висновку і на рішенні Трійки - ці дати різняться лише у добу.

«Священник Дорожинсъкий И.Г. проводит контрреволюционную работу, поддерживает тесную связь с контрреволюционным кулацким и элементом, недоволен существующим строем, проводит контрреволюционную деятельность, говоря: «Скоро настанет такое время, что жить будет лучше, Украину заберут поляки...» В разговоре о снятии крестов с церкви в селе Белашки сказал: «Придет время, снова поставят крест, а им головы снимут...». «Приближается другая власть» и т.п. Вместе с верующими прорабатывал новую конституцию и утверждал, что имеет право заниматься церковной деятельностью.

Выступал против требований закрыть церковь, после закрытия перешел на нелегалъноое совершение религиозных обрядов на дому. Имеет вклад в 350 долларов в американском банке, может жить без всякого занятия, занимаясь только антисоветской работой» (Зі звинувачувального висновку 28.12.1937 року).

1937 ювілейний рік підходив до свого завершального кінця, а до страти останнього попа, як обіцяла тодішня влада, виявилося, було ще далеко. Знищувальний апарат НКВС працював невтомно. Вимушена перерва напередодні виборів дещо порушила плани каральних органів. Тому уся друга половина грудня була відзначена інтенсивною напруженою роботою. Навіть 31-го грудня, коли населення великої країни готувалося до зустрічі нового року, Особові Трійки працювали безперервно, і, здається, лише в одному напрямку: на повне забезпечення духовної санації радянського суспільства.

Жертвою цієї історичної катастрофи став і православний священик з Тальнівської землі - священномученик Іоанн Дорожинський. На підставі рішення Особової Трійки від 29 грудня 1937 року він був страчений, гідно прийнявши смерть, не зрікшись своєї святої віри і свого сану, на 62-му році свого праведного життя.

Реабілітований 13 червня 1989 року

Коли у ніч з 14 на 15 квітня (за старим стилем) 1896 року у місті Берестечку Дубенського повіту, що у Польщі, у сім ї православного священика народився син і його за церковною традицією нарекли іменем Антоній, мабуть, нікому й на думку не спало, що у купелі лежить дитя, якому призначена особлива доля нового мученика XX століття.

Хлопчик зростав і набирався сил, отримав початкову шкільну освіту, вступив до Холмської духовної семінарії, але розпочалася перша світова війна, і з Польщі до Росії було евакуйоване все православне духовенство, і вчитися Антону довелося вже у Києві. Духовний сан він отримав лише 1922 року, коли його життя знов зробило різкий оберт.

Призначення отримав до села Городище, що на Уманщині, до Свято-Димитрівського храму, де й служив до 1935 року.

Коли у 35-му церкву було закрито, жив у Жашкові, де й впав у недремне око місцевого НКВС. Це був третій, і останній поворот у надто короткому житті священика. 28 вересня 1937 року він був заарештований у підозрі на шпигунську діяльність на користь Польщі й відпроваджений до Уманської в язниці. Його не зовсім звичайна біографія і національність - поляк - зле прислугували йому. Один слідчий з надзвичайно розвиненим почуттям фантазії зробив з його біографій сценарій справжнього детектива.

На багатьох сторінках протоколу допиту перед дослідником архівних матеріалів розвивається ціла багатосторінкова епопея про шпигунську діяльність на протязі довгих тринадцяти років. Нібито улітку 1924 року, будучи у Києві, отець Антоній відвідав польське посольство. Тут він був завербований одним із офіційних співробітників на ім я В., збирав і передавав через нього відомості шпигунського характеру, щодо політичних настроїв населення, господарського стану району, «мероприятий советской власти и по линии Красной Армии, подготовил и завербовал (имя), получал от них сведения, вербовал агентуру...» (Зі звинувачувального висновку від 19.11.1937 року).

Ця коротка фабула призначена дати уяву про те, як, у якому напрямку мало рухатися слідство проти людини, яка, заарештована як священик, мала нести відповідальність за політичною статтею, яка нічого спільного з пастирською діяльністю звинувачуваного не мала і не повинна була мати: адже свобода совісті гарантувалася новою конституцією.

Згадка про те, що заарештований був священиком, зафіксована лише у анкеті, побіжно - у показаннях свідків і у обвинувачувальному висновку: «бывший священник».

Фантазія слідчого зайшла так далеко, що вирок у цій справі Судовій Трійці при Київському облвідділі НКВС не довірили. Судова справа розглядалася аж у Москві: саме постановою НКВС СРСР від 26 листопада 1937 року (протокол No 416) священик з Жашківщини 41-річний Антоній Якович Адамський був засуджений до страти: про це сповіщає виписка з акту про виконання вироку, яке відбулося 19 грудня 1937 року. «Обвинялся в измене Родине в форме шпионажа, постановлением НКВД... приговорен к расстрелу» - резюмовано у висновку прокурора Черкаської області, яким священномученик Антоній 22 травня 1989 року перед нащадками назавжди виправданий.

Святий новомученик Карп Нечипоренко народився у селі Верхнячка Монастирищинського повіту Київської губернії (згодом Вінницька, нині Черкаська область). День народження для нього назавжди співпав зі святом Іверської ікони Божої Матері, а ім я своє святий отримав на честь одного з Римських мучеників - Карпа, єпископа Фіатирського, Пергамського. Судячи з архівних матеріалів, як-от листування, завдяки якому ми знаємо, що він писав не тільки красиво, а й досить грамотно; вилученим при обшуку власним речам, серед яких було багато духовної літератури, два наперсних срібних хреста, три напрестольних і навіть скрипка, - отець Карп був людиною духовно і культурно освіченою. Про це говорять і сан протоієрея, і посада благочинного, яку він займав. Останній час служив священиком у селі Сарни Монастирищінського району.

Отця Карпа, природно, щиро ненавиділа сільська еліта: люди теж по-своєму непрості і письменні, навіть дуже непрості, як це показав перегляд справи о. Карпа з приводу реабілітації 1957 року. Тоді цей процес вони впевнено виграли - у противному випадку на них чекали великі неприємності за наклепи і лжесвідоцтва на слідстві 1937 року.

У характеристиці Сарновської сільради для органів НКВС його характеризують як «попа по кличке «Галаган», не підозрюючи, що ця «кличка» - прізвище його предків, про яких згадує навіть сучасний енциклопедичний словник: «Галаганы - крупные украинские помещики на Левобережной Украине 18 -начала 20 в. из украинской казацкой старшины. Игнатий Иванович Галаган (вмер у 1748 р.) - Чигиринский, позднее прилукский полковник...» (див. Укр.Сов.Энц.Сл.-1988).

Попри ненависть і переслідування одних отець Карп не втратив приязні і підтримки других - людей віруючих, Божих. Його любили і шанували як щиросерду, чисту людину і доброго пастиря, до кінця він мав підтримку своїх духовних чад, вірних парафіян, здебільшого жінок похилого віку. Він не був самітній навіть в ув язненні: до останнього поруч з отцем Карпом була відважна і самовіддана раба Божа Олена Федорівна Костюкова, староста Сарнівського храму святих Косьми і Даміана - жінка навпрочуд рідкої сміливості й духовної стійкості.

Після опублікування у 1936 році «сталінської» конституції (зі статтею про свободу совісті) священик разом з своєю вірною помічницею провели велику організаційну роботу: склали списки віруючих селян і відновили так звану п ятдесятку, провели хресний хід по селу і зібрали гроші для відправки до Києва ходатаїв з вимогою повернути приміщення церкви, яке два роки тому було відібране у місцевої православної громади. Вони складали плани відновлення духовного осередку і церковного життя, не відаючи, що цей раптовий спалах віри і релігійності у народі, спровокований новою конституцію, викличе такий опір збоку властей, що вони підуть на остаточне, фізичне знищення носіїв цієї віри і церковності - священнослужителів та найбільш вірних мирян.

1 вересня 1937 року, у числі перших жертв репресій, священик і староста села Сарн були заарештовані й відправлені до Уманської в язниці. Як записано у звинувачувальному висновку, безприходний піп Карп Нечипоренко, таємно правив служби і молебни, виконував інші треби: хрестив, освячував хати, служив панахиди, «систематически занимался антисоветской деятельностью, направленной на развал колхозов и дискредитацию советской власти, провоцировал отсталую массу на антисоветские выступления...».

Знайшлися й свідки того, як він, співчуваючи безправним людям, говорив: «Працюєте день і ніч, а що ви з того маєте?.. Бідні православні! Як же страждають вони у колгоспах!.. Так довго триватиме може...». Свідчили й про те, що він постійно нагадував людям про християнський обов язок вірувати, молитися Богу, «говорил: вы, христиане, должны знать, что есть религиозные праздники, и в эти дни не работать».

Слідча справа містить звинувачувальний висновок і з приводу О.Ф. Костюкової, де, між іншим, їй приписують і такі слова: «Якщо нам не відкриють церкву, буряки хай збирають жиди» (голова колгоспу носив єврейське прізвище). Заарештованих відправили до Уманської в язниці. Вже 3 вересня Судова Трійка НКВС по Вінницькій області винесла вирок: Карпа Пилиповича Нечипоренка розстріляти, а Олену Федорівну Костюкову вислати у табори Крайньої Півночі терміном на 10 років.

26 вересня 1937 року на п ятдесят першому році життя святий Карп прийняв мученицьку смерть. Подальша доля сповідниці Божої Олени Костюкової залишилась нам невідомою.

Ще довгих 32 роки справа безневинно страченого священика порошилася на полицях архіву КДБ, доки влітку 1989-го її знов не було піднято на світ: 20 липня того року священик Карп Пилипович Нечипоренко був реабілітований.

10 жовтня 1989 року реабілітовано й Олену Федорівну Костюкову.

Сторінка 1 із 18