ProtAlex

ProtAlex

Троє священнослужителів - двоє священиків і один мирянин, член церковної ради - були репресовані 1937 року в Лисянському районі. Причина арешту - антидержавна агітація: іншими чинниками діючого на той час законодавства каральні органи не користувалися.

Священномученик Андрій Іванович Ставинський служив священиком у селі Почапинці. Він народився 1886 року на передмісті Києва, у селі Новоселки, напевно, в сім ї священика Отримав середню духовну освіту, закінчивши десь у 1908-1909 році Київську семінарію. Коли був висвячений у сан і як потрапив до села Почапинці, невідомо, але є всі підстави вважати, що місцем проживання село Почапинці стало ще задовго до 1917 року, і жив отець Андрій з дружиною Ганною Панасівною і сином Сергієм вельми заможно: у центрі села, де мав будинок з садом і, як зазначено у характеристиці сільради, «17 вуликів, 8 кіз, свиню, культивований виноградник».

Троїцька церква, де служив отець Андрій, була, як практично повсюди, у 1934-35 роках закрита, і він на момент арешту, «проживая в селе Почапинцы как служитель, совершал религиозные обряды, скрываясь от местной власти» (з характеристики сільради). Для цього були підстави. Він «оборудовал комнату для моления в своем доме», нібито викравши з закритого храму церковні речі, які в його хаті були знайдені при обшуку. Відомо, які речі могли знадобитися сільському священику у його службовій практиці: «при обыске были обнаружены дароносица, крестилъница, мирница, обруч (вінець), ікона (святої) Параскеви, были найдены церковные вещи, принадлежащие сестрицам: риза,ковер, Евангелие, крест» (Зі слідчої справи ). «Сестрицы», про яких говорить батюшка, могли бути або його сестрами, або ченицями, як інколи бувало після закриття обителі, сестри-чорниці осідали навколо якогось з священиків і допомагали йому у церковному господарстві, співали у хорі, читали на кліросі.

Сам отець Андрій, вірогідно, був нащадком священицького роду, яких по нашій нині Черкаській області (тоді Київській губернії) було чимало: це династія Марковських, Чернявських, Левітанських, Щуровських, Кудрицьких, Ромоданових, Татарових - досить переглянути щорічний довідник Київської єпархії, щоб переконатися у цьому. На прикрий жаль, нині жодного з цих прізвищ серед духовенства не зустрінеш: всі вони були знищені за сімдесят жахливих богоборницьких років.

Отець Андрій Ставинський, звичайно ж, не жалував радянську владу, і вона відповідала йому взаємністю. Він був розкуркулений, як висловлювалися у ті часи, відібрано було і сад, і хату та інше майно. На слідстві 1937 року пригадували його стосунки з отаманами Махно і Цветковським, які нібито квартирували у священика під час громадянської війни. Матушка Ганна, теж була допитувана з цього приводу, намагалась якось пояснювати цей факт тим, що їхній будинок «стояв в центрі села, тому й обирали його для проживання отамани» (Із протоколу допиту).

Але так чи інакше, незважаючи на те, що священик вступався за жертви своїх непроханих «гостей», спасаючи їх від страти, - це дійсний факт, підтверджений матеріалами попереднього слідства - йому було вмінено у провину вимушене спілкування з отаманами, яке у сукупності з прихованою священницькою діяльністю, «контрреволюционой агитацией совместно с другими сообщниками», а також, як зазначенно у постанові на арешт, з фактом «сознательного собирания разменной монеты с целью создать затруднения» (при обшуку у нього було знайдено 70 карбованців у дрібній монеті), - усе це, загалом узяте, потягло на «вищу міру соціального захисту» - розстріл.

Разом з священиком було заарештованно найближчих помічників з церковної п ятдесятки, які займалися збором підписів на користь поверненням віруючим закритого храму.

Одним з них був Яків Мартинович Лаврега - дійсно, сумлінний і свідомий співоднодумець і помічник отця Андрія у церковних справах. Це людина, яка прийшла до Церкви ще змальства і належала Богу «від чрева матері» своєї. Ніякі знегоди, репресії, ніякі випробування неспроможні б були вбити віру цієї людини і її палку любов до Бога.

Яків Мартинович Лаврега народився у 1880 році у селі Почапинці, де й провів би безвиїзно все своє життя, якби не політичні катаклізми, які змінили все його життя. Походив він з працьовитої боголюбної сім ї, яка мала не тільки багато ротів, а й удвічі більше рук, якими у поті й мозолях на протязі десятиліть здобувала той достаток і силу, те добро, про яке новоявлені любителі чужого згадують двадцятьма роками пізніше як про нібито награбоване: «Лаврега мав хату під залізним дахом, мав 12 га рільної землі й орендував ще 4 га, мав З сараї, клуню, молотарку з приводом, жатку, січкарню і інше. Було в нього 2-е коней, 2 корови, вівці, свині, мав свою бакалійну крамницю. Склад сім “і 5 душ» (Із характеристики сільради).

І при такій зайнятості людина знаходила час, сили і бажання бути справжнім християнином і активним членом церковної громади. Звичайно, таке багате майно впадало в очі тим, хто вмів лише язиком базікати та споживати іншими нажите добро. При першій можливості його виставили мироїдом і куркулем і «націоналізували» на користь держави усе те справді багате господарство, а, заєдино, щоб не виступав, вимагаючи справедливості, звинуватили у терористичному нападі на голову колгоспу і спробі підпалу (об єкт підпалу не зазначений: певно щось з відібраного майна). У підсумку -10 років таборів.

Повернувся у 1934 році. Працював на почапинському цукровому заводі грабарем, «держав тісний зв язок з попом»: «Ставинский с Лаврегой вели организованную контрреволюционную агитацию. В 1936 году при закрытии церкви Ставинский обокрал ее и забрал ценные вещи, которыми оборудовал комнату для моления в своем доме. Совместно с Лаврегой проводил контрреволюционную работу. Говорил: «Скоро настанет конец власти антихриста» (Зі звинувачувального висновку 11.09.1937 року).

На підставі цих тріскотливих фраз отець Андрій і двоє селян: Яків Мартинович Лаврега і Самсон Іларионович Лаврега - 23 серпня 1937 року були заарештовані і відправлені до Уманської в язниці, де за рішенням Судової Трійки від 11 вересня двоє - священик Андрій Ставинський і мирянин Яків Лаврега - були страчені, а Самсон Лаврега засуджений до 10 років концтаборів суворого режиму.

Реабілітовані усі троє 1 вересня 1989 року.

Після подій другої половини 1937 року, які привели майже до повного винищення православного духовенства на терені тієї частки України, яка нині складає Черкаську область, органи НКВС взялися до рештків тих доброчесних селян, які продовжували зберігати дух Православ я навіть за будь-якої загрози їхньому уявному благополуччю і життю. Катеринопільський район теж був представлений у списку жертв 1938 року: лише одне його село – Луківка - одночасно втратило дванадцять своїх кращих громадян, серед них священик і дяк (можливо, диякон) сільської церкви, на той час вже офіційно не діючої. Арешти почалися 12 лютого 1938 року, і от з якого неймовірно фантастичного приводу.

«Звенигородской межрайоперследственной группой... НКВД вскрыта и ликвидирована военно-националистическая объединенная повстанческая организация, ставившая своей задачей свержение советской власти на Украине и создание самостоятельного государства буржуазно-демократического типа. Готовила вооруженное восстание, ориентируясь на помощь интервенции... Через специально посылаемых связных установлено, что в селе Луковка организована повстанческая организация. (...) признали себя виновными в том, что проводили вредительство в колхозах, антисоветскую агитацию» (Зі звинувачення у справі Г.В.Латанського і інших 8-ми мешканців вказаного села. ДАЧО Р 5625, оп. 1, спр. 2477).

Арештом дев ятьох мешканців Луківки справа не закінчилася -тижнем по тому НКВС заарештовує ще трьох луківчан - священика (на той час вже безприходного) отця Трофима Моключенка і двох мирян його парафії - Авраама Івановича Рака і Бориса Устимовича Лисенка. їхній арешт відбувся 19 січня того ж таки 1938 року. Заарештовані після певної процедури обшуку і арешту були відвезені до району, а згодом до Уманської в язниці. Від Латанського особисто вимагали зізнання не тільки у неймовірно винахідливій контрреюлюційній діяльності проти держави, але й «компромату», як нині прийнято висловлюватися, на користь версії про участь у тій самій антидержавній повстанській організації священика отця Трофима для його арешту. Його справа представлена у такому світі, начебто він не якийсь рядовий мешканець невеликого віддаленого від центру села на самому окіллі тодішньої Київської області, а, принаймні, великий державний або військовий діяч.

Слідчий, який вів справу, зазначає далі: «Г.В.Латанский-й еще до вступления в банду служил дьяком в церкви села Луковка. После гражданской войны опять служил дьяком. Лишен избирательных прав. В 1930 году был сослан в административном порядке на 3 года... По возвращении из ссылки в 1933 году недоволен советской властью за то, что «меня репрессировали» (Зі звинувачення 07.03.1938 року).

Хто ж такий він, святий новомученик Григорій Латанський?

Народився він у благочестивій селянській родині. Батько - Вакула Латанський - мав землю і добрий достаток у домі, за що не переставав славити Бога, і сина виростив добрим християнином - у страсі Божому і любові до Православної Церкви. Діставшись повноліття, Григорій уже впевнено пономарив у церкві, співав на кліросі, брав активну участь у житті церковної громади, підтримуючи її і матеріально.

Коли у 1914 році раптово розпочалася війна, він пройшов її від початку до кінця, потрапивши до полону в Німеччині, де й перебував до укладення Брестського миру. Повернувшись додому у 1919 році, він опинився наче у лихому сні або потрапив до іншого світу.

Відчуваючи внутрішню потребу, Григорій після повернення з полону повертається й до служіння у церкві. Вірним помічником священика стає колишній псаломник Григорій Латанський, - дяк, як занотовано у слідчих матеріалах. Звичайно, він привертав до себе увагу не лише служінням у церкві, а й тим достатком, який мала його родина до революції і який не давав спокою новим можновладцям аж до 1929 року.

Відмовившись від добровільного вступу до колгоспу, Григорій Вакулович, можна сказати, добровільно наразився на розкуркулення і арешт, знайти привід для якого не складало зусиль. Повернувшись з полону до зруйнованої батьківщини він, напевно, й справді казав: «...если б у нас был такой строй, как в Германии, нам жилось бы лучше» (Зі звинувачувального висновку 07.03.1938 року).

Коли він був заарештований уперше - ще у 1930-му - йому згадали і полон, і те, що після повернення він подався до церкви дяком. Згадується у зв язку з його іменем громадянська війна, «в разгар» якої «в Луковке оперировали банды Грызло, Петлюры, Перенка и ряд других». Ці ж звинувачення йому вмінялися удруге - в лютому 1938 року, коли він знов опинився за гратами. Але тепер додалися інші «злочини»: участь у створенні нової банди, хоча, цілком зрозуміло, одним із чинників арешту Григорія стала його релігійна діяльність, вмінити яку у провину не дозволяв Карний кодекс. Він і восьмеро ні в чому не винних селян, притягнуті разом з ним у одній слідчій справі, півтора місяці піддавалися жорстокій обробці - про це можна судити з протоколів допитів. Допит за допитом, з окриками: «не лгите, следствие требует правдивых показаний!» З ними поводилися, як з справжніми ворогами народу з усіма витікаючими з цього наслідками. І вони прийняли повну чашу страждань за віру, хоча у протоколах допитів зафіксовано далеко не все, а лише їхні неіснуючі дії у неіснуючій організації.

19 лютого 1938 року Трійкою КОУ НКВС приймається надзвичайне рішення про розстріл усіх дев яти жертв за цієї справою і трьох - за справою отця Трофима Моключенка. На підставі цього рішення, усі дванадцятеро - у їхньому числі і Григорій Вакулович Латанський - 23 березня 1938 року мученицьки загинули від рук катів з НКВС.

Священномученик Трофим Демидович Моключенко народився у сім ї простого благочестивого мешканця села Луківка 23 липня 1887 року і з малих літ мав потяг до церковного служіння. Отримавши освіту у церковно-приходській школі і, певно, в училищі, він пройшов по всіх щаблях церковного причту, доки став священиком, попередньо закінчивши у Києві спеціальні пастирські курси. З 1921 року, за власним свідченням, був висвячений у сан ієрея і відтоді служив у рідному селі священиком до закриття церкви у 1932-му чи 33-му році. Близько знав диякона Григорія Латанського. Разом вони спромоглися створити в умовах переслідувань і гонінь віруючу громаду, завдяки якій релігійне життя у селі не припинялося до їхнього арешту.

Заарештований разом з двома односельцями 19 лютого - через тиждень після попереднього арешту диякона Григорія - отець Трофим звинувачувався у тому, що «несколько лет назад (він і двоє мирян) были вовлечены в контрреволюционную повстанческую организацию и готовили население к вооруженному восстанию против советской власти, систематически занимались антисоветской агитацией» (Зі звинувачувального висновку від 10.03.1938 року).

Саме на підставі цього обвинувачення Трійкою при КОУ НКВС 19.03.1938 року було винесено вирок: розстріляти. 28 березня того ж року в Уманській в язниці на 51-му році життя під час масового розстрілу у числі дванадцяти мешканців свого села священика Трофима Демидовича Моключенка було страчено. Розстріляні у одній справі з ним ще двоє православних селян: Борис Устимович Лисенко і Авраам Іванович Рак. Двадцятьма роками по тому справедливість перемогла. На підставі висновку спецкомісії з приводу справи по звинуваченню Священика Трофима Моключенка, селян Бориса Лисенка і Авраама Рака звинувачення було спростовано.

У висновку комісії між іншим йде мова про те, що з справи не видно, на підставі яких матеріалів звинувачувані були заарештовані, тому що справа цілком заснована «только на неконкретных и противоречивых показаниях. Затребовано дело Латанского Г.В., которое показания осужденных по делу не подтвердило доказательствами... По его показаниям Моключенко не проходит, то же самое и по отношению Лысенко и Рака - Латанский никаких показаний по ним не дал. Считать, что Моключенко Т.Д., Лысенко Б.У. и Рак А.И. осуждены необоснованно».

Такий висновок робить Президія Черкаського обласного суду у своєму засіданні 18 березня 1959 року. 16 червня того ж року, як це зазначено вище, реабілітовані й дев ятеро інших луківців.

Запізніле, але цілковито справедливе визнання...

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Священномученик Кирил Мельник

Христинівський священномученик Кирил Мельник народився у селі Татариски Вінницької губернії і наречений ім ям святителя Кирила, архієпископа Єрусалимського. Батько його - Петро Григорович - був теж священиком і служив у Могилеві (Білорусія), де навчався до певного віку і сам майбутній святий.

Духовну освіту він отримав у Києві, де навчався у семінарії при Києво-Печерській лаврі до 1919 року. Під час свого навчання - у 1915 році - він втратив батька, і після закінчення семінарії до Білорусії вже не повернувся, обравши місцем проживання рідну землю на Вінниччині. Працює вчителем, а, отримавши священицький сан, аж до 1936 року служить в різних селах Вінницької області.

У 1936-му році йому відмовлено у праві проживання у прикордонній зоні, до якої належала Вінниччина. Крижопільським райвідділом

міліції його, разом з сім єю, було вислано за так званий «100-ий кілометр». Він був змушений їхати до Київського управління НКВС, щоб отримати дозвіл на поселення на батьківщині дружини матушки Євдокії Олексіївни у Христинівському районі. Тут отець Кирил з матушкою й дітьми - синами Віталієм і Іполитом, знаходить нарешті притулок у селі Велика Севастьянівка, де й живе до арешту. Люди у селі, як і повсюдно на Україні на той час, мали велику потребу у пастирському окормленні. Отець Кирил жодного дня не залишався без діла - як свідчить він сам, «займався хрещенням, іншими требами», знайомився з життям інших сіл і священиків.

Серед репресованих на Черкащині з архівних матеріалів відомий ще один священик з Вінниччини на таке саме прізвище: Мельник Василій Прокопович, який був також виселений у 1935 році з прикордонної зони. Чи, випадково, це не брат він отця Кирила? Зі справи відомо, що він з матушкою Дарією Олександрівною, а також з донькою Ксенією і сином Костянтином мешкали з 1935 до 1937 року у Звенигородці.

Священика Василя Мельника 2 листопада того ж року було засуджено до 10 років виправно-трудових робіт в таборах Крайньої Півночі, звідки він навряд чи повернувся.

Отець Кирил був заарештований 24 липня 1937 року.

«Первичной обработке», як зафіксовано у матеріалах слідчої справи, він був підданий через нагляд секретного співробітника НКВС на прізвисько «Мороз»: саме він провів попередній збір біографічних даних і спостереження за життям підозрюваного, що вилилося після арешту у звинувачення, яке призвело до смертного вироку.

«По данным Христиновского НКВД, поп Мельник К.Г., высланный в порядке паспортизации как ненадежный элемент из погранполосы, занялся активным проведением на частных квартирах церковных богослужений, охватывая соседние села. Под видом богослужений вел антисоветскую агитацию, направленную на подрыв колхозов, восхвалял расстрелянных врагов Тухачевского, Якира, карточки которых припрятывал у себя, говорил, что советская власть убивает честных руководителей, призывал в церковные праздники не работать на полях, агитировал за постройку новой церкви» (Зі звинувачувального висновку 26.08.37 року).

Винним отець Кирил себе не визнав. А інкримінувалося йому у провину ні багато ні мало «подрыв мощи колхозов».

26 серпня 1937 року датовано заздалегідь підготовлене рішення НКВС про страту через розстріл. Відправлений до Уманської в язниці, отець Кирил став першим з її духовних в язнів, страчених у той рік: 17 вересня на 39-му році життя він прийняв смерть від кулі ката, не зрадивши ані віри, ані Христа.

Народився отець Іоанн в сім ї родового священика Григорія Дорожинського в селі Онопріївка Уманського повіту на Київщині (нині Тальнівський район). По закінченні Київської духовної семінарії і вчительської практики у 1900 році був висвячений у сан священика, після чого отримав парафію у селі Білашки, неподалік від місця свого народження. Відтоді все своє життя віддав пастирському служінню у храмі, до якого був призначений від початку духовної кар єри і який носив славне ім я святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова.

Вихований у традиційній атмосфері священицької родини, отець Іоанн ретельно ставився до своїх обов язків, опікуючись громадою віруючих, яка налічувала понад півтори тисячі душ. Трагічні події кінця десятих років ХХ-го століття він сприйняв, як і більшість людей його кола, з природним почуттям турботи за майбутнє Церкви і ввіреної йому пастви.

Як священик сталих православних поглядів, він не сприйняв революційного духу оновленства і націоналістичної обмеженості українофілів, а непохитно залишився під омофором ортодоксальної Церкви. Такий вибір і визначив його подальший пастирський і життєвий шлях, який закономірно й привів його до тієї межі, за якою його чекав мученицький кінець.

Коли у 1934 році церкву було закрито на вимогу більшості членів колгоспу, він не покинув залишки своєї пастви і всі обряди, як свідчить характеристика сільради, а виконував у себе вдома, де одну з кімнат обладнав під домовий храм, або безпосередньо на домівках віруючих, хрестячи, освячуючи, сповідуючи, здійснюючи погребіння на запит мешканців Білашок та інших навколишніх сіл. За це його намагалися неодноразово притягти до адміністративної, як тоді висловлювалися, відповідальності і нещадно штрафували.

«На вимогу сільської ради припинити бродяжництво не звертав уваги» (Із характеристики сільради). Коли слідчий зажадав пояснень з цього приводу, отець Іоанн дуже просто, але зважено відповів: «По закінченні Київської духовної семінарії, куди мене в свій час віддав батько, я отримав право - бути священиком, що й здійснював протягом 37-ми років дотепер» (Із протоколу допиту).

Слідчий, не витримавши цієї, як йому здалося, зухвалості нагадав: «Известно ли вам, что, помимо того, что вы состоите на учете как священник, вы должны иметь разрешение от соответствующих органов на проведение религиозных обрядов», на що священик у тій самій, характерній для нього відважній манері відповів: «Не известно». І цим поклав край допиту.

Він, як і сам слідчий, добре розумів, що допит - це лише формальний акт і що доля його вирішується не цим молодиком у шкірянці з кобурою на боці, який добре володіє прийомами слідства. І що не показання примусових свідків важать у питанні його життя і смерті, і тому навіть не намагався якось пом якшити своє становище. Та це було б марно: він був вже засуджений, коли його 28 грудня заарештували. Залишалося лиш поставити дату на звинувачувальному висновку і на рішенні Трійки - ці дати різняться лише у добу.

«Священник Дорожинсъкий И.Г. проводит контрреволюционную работу, поддерживает тесную связь с контрреволюционным кулацким и элементом, недоволен существующим строем, проводит контрреволюционную деятельность, говоря: «Скоро настанет такое время, что жить будет лучше, Украину заберут поляки...» В разговоре о снятии крестов с церкви в селе Белашки сказал: «Придет время, снова поставят крест, а им головы снимут...». «Приближается другая власть» и т.п. Вместе с верующими прорабатывал новую конституцию и утверждал, что имеет право заниматься церковной деятельностью.

Выступал против требований закрыть церковь, после закрытия перешел на нелегалъноое совершение религиозных обрядов на дому. Имеет вклад в 350 долларов в американском банке, может жить без всякого занятия, занимаясь только антисоветской работой» (Зі звинувачувального висновку 28.12.1937 року).

1937 ювілейний рік підходив до свого завершального кінця, а до страти останнього попа, як обіцяла тодішня влада, виявилося, було ще далеко. Знищувальний апарат НКВС працював невтомно. Вимушена перерва напередодні виборів дещо порушила плани каральних органів. Тому уся друга половина грудня була відзначена інтенсивною напруженою роботою. Навіть 31-го грудня, коли населення великої країни готувалося до зустрічі нового року, Особові Трійки працювали безперервно, і, здається, лише в одному напрямку: на повне забезпечення духовної санації радянського суспільства.

Жертвою цієї історичної катастрофи став і православний священик з Тальнівської землі - священномученик Іоанн Дорожинський. На підставі рішення Особової Трійки від 29 грудня 1937 року він був страчений, гідно прийнявши смерть, не зрікшись своєї святої віри і свого сану, на 62-му році свого праведного життя.

Реабілітований 13 червня 1989 року

Коли у ніч з 14 на 15 квітня (за старим стилем) 1896 року у місті Берестечку Дубенського повіту, що у Польщі, у сім ї православного священика народився син і його за церковною традицією нарекли іменем Антоній, мабуть, нікому й на думку не спало, що у купелі лежить дитя, якому призначена особлива доля нового мученика XX століття.

Хлопчик зростав і набирався сил, отримав початкову шкільну освіту, вступив до Холмської духовної семінарії, але розпочалася перша світова війна, і з Польщі до Росії було евакуйоване все православне духовенство, і вчитися Антону довелося вже у Києві. Духовний сан він отримав лише 1922 року, коли його життя знов зробило різкий оберт.

Призначення отримав до села Городище, що на Уманщині, до Свято-Димитрівського храму, де й служив до 1935 року.

Коли у 35-му церкву було закрито, жив у Жашкові, де й впав у недремне око місцевого НКВС. Це був третій, і останній поворот у надто короткому житті священика. 28 вересня 1937 року він був заарештований у підозрі на шпигунську діяльність на користь Польщі й відпроваджений до Уманської в язниці. Його не зовсім звичайна біографія і національність - поляк - зле прислугували йому. Один слідчий з надзвичайно розвиненим почуттям фантазії зробив з його біографій сценарій справжнього детектива.

На багатьох сторінках протоколу допиту перед дослідником архівних матеріалів розвивається ціла багатосторінкова епопея про шпигунську діяльність на протязі довгих тринадцяти років. Нібито улітку 1924 року, будучи у Києві, отець Антоній відвідав польське посольство. Тут він був завербований одним із офіційних співробітників на ім я В., збирав і передавав через нього відомості шпигунського характеру, щодо політичних настроїв населення, господарського стану району, «мероприятий советской власти и по линии Красной Армии, подготовил и завербовал (имя), получал от них сведения, вербовал агентуру...» (Зі звинувачувального висновку від 19.11.1937 року).

Ця коротка фабула призначена дати уяву про те, як, у якому напрямку мало рухатися слідство проти людини, яка, заарештована як священик, мала нести відповідальність за політичною статтею, яка нічого спільного з пастирською діяльністю звинувачуваного не мала і не повинна була мати: адже свобода совісті гарантувалася новою конституцією.

Згадка про те, що заарештований був священиком, зафіксована лише у анкеті, побіжно - у показаннях свідків і у обвинувачувальному висновку: «бывший священник».

Фантазія слідчого зайшла так далеко, що вирок у цій справі Судовій Трійці при Київському облвідділі НКВС не довірили. Судова справа розглядалася аж у Москві: саме постановою НКВС СРСР від 26 листопада 1937 року (протокол No 416) священик з Жашківщини 41-річний Антоній Якович Адамський був засуджений до страти: про це сповіщає виписка з акту про виконання вироку, яке відбулося 19 грудня 1937 року. «Обвинялся в измене Родине в форме шпионажа, постановлением НКВД... приговорен к расстрелу» - резюмовано у висновку прокурора Черкаської області, яким священномученик Антоній 22 травня 1989 року перед нащадками назавжди виправданий.

Святий новомученик Карп Нечипоренко народився у селі Верхнячка Монастирищинського повіту Київської губернії (згодом Вінницька, нині Черкаська область). День народження для нього назавжди співпав зі святом Іверської ікони Божої Матері, а ім я своє святий отримав на честь одного з Римських мучеників - Карпа, єпископа Фіатирського, Пергамського. Судячи з архівних матеріалів, як-от листування, завдяки якому ми знаємо, що він писав не тільки красиво, а й досить грамотно; вилученим при обшуку власним речам, серед яких було багато духовної літератури, два наперсних срібних хреста, три напрестольних і навіть скрипка, - отець Карп був людиною духовно і культурно освіченою. Про це говорять і сан протоієрея, і посада благочинного, яку він займав. Останній час служив священиком у селі Сарни Монастирищінського району.

Отця Карпа, природно, щиро ненавиділа сільська еліта: люди теж по-своєму непрості і письменні, навіть дуже непрості, як це показав перегляд справи о. Карпа з приводу реабілітації 1957 року. Тоді цей процес вони впевнено виграли - у противному випадку на них чекали великі неприємності за наклепи і лжесвідоцтва на слідстві 1937 року.

У характеристиці Сарновської сільради для органів НКВС його характеризують як «попа по кличке «Галаган», не підозрюючи, що ця «кличка» - прізвище його предків, про яких згадує навіть сучасний енциклопедичний словник: «Галаганы - крупные украинские помещики на Левобережной Украине 18 -начала 20 в. из украинской казацкой старшины. Игнатий Иванович Галаган (вмер у 1748 р.) - Чигиринский, позднее прилукский полковник...» (див. Укр.Сов.Энц.Сл.-1988).

Попри ненависть і переслідування одних отець Карп не втратив приязні і підтримки других - людей віруючих, Божих. Його любили і шанували як щиросерду, чисту людину і доброго пастиря, до кінця він мав підтримку своїх духовних чад, вірних парафіян, здебільшого жінок похилого віку. Він не був самітній навіть в ув язненні: до останнього поруч з отцем Карпом була відважна і самовіддана раба Божа Олена Федорівна Костюкова, староста Сарнівського храму святих Косьми і Даміана - жінка навпрочуд рідкої сміливості й духовної стійкості.

Після опублікування у 1936 році «сталінської» конституції (зі статтею про свободу совісті) священик разом з своєю вірною помічницею провели велику організаційну роботу: склали списки віруючих селян і відновили так звану п ятдесятку, провели хресний хід по селу і зібрали гроші для відправки до Києва ходатаїв з вимогою повернути приміщення церкви, яке два роки тому було відібране у місцевої православної громади. Вони складали плани відновлення духовного осередку і церковного життя, не відаючи, що цей раптовий спалах віри і релігійності у народі, спровокований новою конституцію, викличе такий опір збоку властей, що вони підуть на остаточне, фізичне знищення носіїв цієї віри і церковності - священнослужителів та найбільш вірних мирян.

1 вересня 1937 року, у числі перших жертв репресій, священик і староста села Сарн були заарештовані й відправлені до Уманської в язниці. Як записано у звинувачувальному висновку, безприходний піп Карп Нечипоренко, таємно правив служби і молебни, виконував інші треби: хрестив, освячував хати, служив панахиди, «систематически занимался антисоветской деятельностью, направленной на развал колхозов и дискредитацию советской власти, провоцировал отсталую массу на антисоветские выступления...».

Знайшлися й свідки того, як він, співчуваючи безправним людям, говорив: «Працюєте день і ніч, а що ви з того маєте?.. Бідні православні! Як же страждають вони у колгоспах!.. Так довго триватиме може...». Свідчили й про те, що він постійно нагадував людям про християнський обов язок вірувати, молитися Богу, «говорил: вы, христиане, должны знать, что есть религиозные праздники, и в эти дни не работать».

Слідча справа містить звинувачувальний висновок і з приводу О.Ф. Костюкової, де, між іншим, їй приписують і такі слова: «Якщо нам не відкриють церкву, буряки хай збирають жиди» (голова колгоспу носив єврейське прізвище). Заарештованих відправили до Уманської в язниці. Вже 3 вересня Судова Трійка НКВС по Вінницькій області винесла вирок: Карпа Пилиповича Нечипоренка розстріляти, а Олену Федорівну Костюкову вислати у табори Крайньої Півночі терміном на 10 років.

26 вересня 1937 року на п ятдесят першому році життя святий Карп прийняв мученицьку смерть. Подальша доля сповідниці Божої Олени Костюкової залишилась нам невідомою.

Ще довгих 32 роки справа безневинно страченого священика порошилася на полицях архіву КДБ, доки влітку 1989-го її знов не було піднято на світ: 20 липня того року священик Карп Пилипович Нечипоренко був реабілітований.

10 жовтня 1989 року реабілітовано й Олену Федорівну Костюкову.

Смертъ не така вже й страшна, якщо вмирати гідно - ці дивні у своїй простоті і нищівні для смерті слова сказав священномученик Михаїл Загайкевич, рядовий священик з Цибулева. Позбавлені будь-якої патетики, кинуті у вічі катам, вони знайшли нас через шість десятків років і дали нам можливість по-новому поглянути на питання: як стають святими? Смерть не така вже й страшна.. Хто-хто, а отець Михаїл вже добре знався на цьому. І не тільки, як священик: він не раз бачив свою власну смерть і не раз дивився в її прозоро-крижані холодні очі. Смерть виявилася безсилою перед ним і відступила, за словом: «Хто дотримується слова Мого, той не побачить смерті увік» (Ін 8,51). Глибока віра у цю обітницю Христову дала сили і змогу священику вмерти гідно і тісними вратами увійти до вічного життя.

Михаїл Остапович Загайкевич народився у день Покрова Матері Божої в родині псаломника церкви с Голубівка Ружинського повіту Житомирської волості.

По закінченні Київської духовної семінарії у двадцять два роки, він, як було заведено, кілька років вчителював, а трохи згодом, вже у сані священика, отримав призначення служити у селі Цибулів Монастирищинського повіту, де, за його власним свідченням, мирно служив Богу і людям понад тридцять років.

Село Цибулів у ті часи було доволі великим і багатим. Його мешканці здавна вирощували буряки, працювали на цукроварні. Жили люди заможно, не бідував поміж ними і батюшка з сім єю. Мабуть, так би і закінчив своє земне життя і служіння отець Михаїл у цьому тихому місці, та не так судилося. Австро-Угорська інтервенція порушила мирний плин часу не тільки Російської імперії, до складу якої тоді входила Україна, а й інших народів, перетворивши її у світову бойню.

На тій криваво-каламутній хвилі до влади в Росії прийшли більшовики, і колись велика Свята Русь враз була поставлена на колію богоборництва й ненависті до Бога. Безправ я, голод, приниження - через усе мав пройти народ, і, передусім, духовенство, до якого належав отець Михаїл. Ані сан, ні вже похилий вік його не були перешкодою для репресій.

«У тридцятому році, - розповідає священик, - радянська влада мене вислала до Архангельська... ». Архангельськ у ті далекі двадцяті й тридцяті роки був синонімом Соловків, Котласлагу, Біломорканалу тощо. У цій горезвісній землі відбував свій перший трирічний строк і отець Михаіл, працював на лісоповалі.

«Нас, служителів релігійного культу, - говорив він, - радянська влада поставила у такі умови, у яких не можливо було жити: позакривали церкви, працювати не дають, і я... зненавидів радянську владу...».

Позбавлений громадянських прав і будь-яких засобів до існування, переслідуваний, примушений таємно виконувати свій священицький обов язок, він, людина духовно освічена і досвідчена, розумів, що доки існує безбожний радянський режим, люди не матимуть можливості слідувати Євангельському вченню. Він, шістдесятирічний священик, був позбавлений назавжди можливості, і самого права, задовольняти свою нагальну потребу - здійснювати велике Таїнство Святої Євхаристії.

Коли у 1936 році у пресі було надруковано текст нової конституції, яка вперше за двадцять років відкрито декларувала свободу совісті, отець Михаїл, як і деякі інші священики і миряни, відчув воскреслу надію і почав боротися за повернення закритого храму. Він зустрічався з багатьма парафіянами і переконував їх постояти за віру, не боятися переслідувань і навіть смерті, бо смерть, говорив він, як записано в протоколі допиту одного із свідків, зовсім не страшна, треба тільки прийняти її гідно.

28 жовтня 1937 року його знову було заарештовано. Він визнав себе винним... у ненависті до радянської влади. 12 листопада слідчий записав у звинуваченні: «...Поп Загайкевич систематически ходил по селам, устраивал собрания верующих, выполнял требы, вел антисоветскую агитацию, внушал мысль о гибели советской власти, говорил: «Вы видите, коммунистов бьют по всей земле и скоро уничтожат их в СССР. Скоро вы все будете иметь работу по очистке Руси Матушки».

13 листопада рішенням виїзної сесії Судової Трійки обласного управління НКВС по Вінницькій області йому був винесений суворий вирок: розстріляти.

7 грудня 1937 року в Уманській, недоброї пам яті, в язниці славний син Православної Церкви, сільський священик з Цибулева, уродженець Житомирщини, отець Михаїл Загайкевич на шістдесят п ятому році життя був страчений за віру, за Церкву, за Господа нашого Іісуса Христа.

Реабілітований 20 липня 1989 року.

Настоятель Вознесенського-Оршина монастиря преподобномученик Палладій (Хроненко) народився 1867 року в селі Скаливатка Звенигородського повіту Київської губернії у сім ї селянина Степана Хроненка. У 22-річному віці, як свідчить сам святий, він був покликаний на військову службу рядовим і був у армії до 1895 року. За браком документальних свідчень про життя ново-мученика, нам невідомо місце його служби, але знаємо напевно, що 1895 рік став для отця Палладія знаменним: він вступив на послух до монастиря, який знаходився у містечку Орша Тверської губернії. Через деякий час він був пострижений у чернецтво з ім ям, яке до кінця життя носив у світі - на честь древнього преподобного Палладія (мирське ж ім я святого залишилося невідомим).

Десять років суворого чернецького послуху передувало його висвяченню у сан ієромонаха - про це також дізнаємося з власних свідчень мученика. У сані ієромонаха отець Палладій служив з 1905 по 1922 року. За цей час йому, як і іншим служителям Церкви, довелося пережити багато випробувань і скорбот, пов язаних з богоборницьким гонінням на Святу Церкву та народ Божий. Духовні громади Тверської губернії були піддані, можливо, з причини своєї близькості до центру, жорстоким репресіям. Отець Палладій на той страшний час служив у Вознесенському монастирі, який стояв у 18 верстах від Твері, на лівому березі Волги, у місці впадіння до неї річки Орші. Цей старовинний монастир, заснований ще 1542 року, відзначався високим благочестям, суворим дотриманням чернецького уставу. І хоча він не мав гучної слави заснованої у 1588 році Нилово-Столобенської пустині, він стояв до останнього у високих традиціях істинної віри на Русі.

Отець Палладій прийняв сан архімандрита і послухом настоятеля у 1922 році, коли гоніння на віру дісталися свого піку. Кожен, хто брав у той час такий послух, який дорівнював сповідництву, знав, на що зважується. Знав це й архімандрит Палладій.

Залишаючись керівником обителі, отець Палладій був у курсі справи всіх подій у житті Церкви, мав прямі зв язки з Патріархією і вихід на самого Патріарха. Та ніщо не було спроможним завадити богоборцям закрити старовинну святу обитель: монастир протримався до 1928 року. За діючою тоді практикою, після остаточної ліквідації монастиря і діючої на його основі релігійної громади насельники висилалися до місць попереднього мешкання, яким рахувалося місце народження. Так святий Палладій змушений був змиритися і повернутися на рідну землю, якої ніколи не забував.

Це сталося 1928 року - і відтоді до арешту і страти він мешкав у Скаливатці, де до закриття храму у 1936 році мав дозвіл служити священиком. Треба відзначити, що з ним рахувалися. Його похилий вік (у 1937-му йому виповнилося вже 70 років), його високий духовний сан справляли враження на районну і місцеву владу, але для НКВС він був насамперед звичайний піп, першочерговий об єкт для гонінь і репресій.

Він був заарештований за звинуваченням у агітації проти радянської влади. Під час обшуку у внутрішній кишені його повсякденної одежі було знайдено вирізаний з газети портрет вождя народів, нібито розрізаний начетверо. Пояснень цьому «злочину» не вимагали, - сам факт такої надзвичайної знахідки вразив слідчого до глибини його відданої справі душі (хоча він, цілком зрозуміло, не відкинув можливості сфальсифікувати свідчення про те, що старець нібито показував цей вияв ненависті до керівника держави комусь з односельців, який і засвідчив цей факт).

Спроби звинувачуваного пояснити цей нібито зловмисний «розтин» зображення Сталіна цілком зрозумілою природною зтертістю забутого у кишені шматка неякісного газетного паперу, були зневажені за їх непереконливістю, - натомість з явилися свідки, які показували, нібито монах підтримував Троцького і запевняв, що незабаром влада перейде до троцкістів і вони зроблять з Сталіним «то же, что и я с его портретом». Третій свідок говорив правду: священик Хроненко насправді намагався створити п ятдесятку, аби добитися відкриття церкви: це було піднесене у дусі ще одного злочину.

Звинувачувальний висновок був готовий 1 грудня: «Поп Хроненко П.С. под видом совершения религиозных обрядов проводил антисоветскую контрреволюционную агитацию. Говорил, что скоро власть перейдет в руки троцкистов, которые хотят добра народу... Выступал против выборов в Верховный Совет СССР... При обыске найден портрет из газеты тов. Сталина, разрезанный на четыре части...».

Трійка Облуправління НКВС по Київській області не забарилася з рішенням: у той самий день, тобто 1 грудня, протоколом за номером 121 визначений присуд - до розстрілу. У ніч на понеділок 27 грудня 1937 року, о 2-й годині ночі, якщо вірити запису у акті про виконання вироку, священноархімандрит, православний священик села Скаливатка і його уродженець, отець Палладій (Хроненко) на 70-му році свого праведного життя був страчений.

Реабілітований 17 травня 1989 року за рішенням Прокурора Черкаської області.

На свято Різдва Пресвятої Богородиці, яке відзначалося у 1867 році, в селі Стецівка Звенігородського повіту Київської губернії, в родині селянина Конона Поліщука народився хлопчик. Яке йому було дане при хрещенні ім я, залишається лише здогадуватися: в чернецтві він носив ім я Петро.

Священний сан він прийняв 1900 року, що свідчить на користь думки про те, що він прийшов до монастиря у досить ранньому віці. Невідомо й те, в якому саме монастирі служив і подвизався отець Петро, можливо, у Києво-Печерській Лаврі.

Серед відібраних під час обшуку і доданих до слідчої справи документів є чернетка заяви до Київського міськвиконкому від мешканців району Звіринця міста Києва з проханням про дозвіл організувати молитовний дім. Судячи з усього, це бажання віруючих і священика не знайшло співчуття й підтримки збоку влади, і отець Петро Поліщук приймає намір звернутися до Першоієрарха Української Православної Церкви. Ось незакінчена чернетка цього звернення, яка зіграла у житті, якщо можна так висловитися про посмертну долю цієї людини, вирішальну роль: «Его Высокопреосвященству Патриаршему Экзарху всея Украины, Константину, Митрополиту Киевскому архимандрита Петра Прошение. С 1900 года в священном сане. Служение в православной церкви было для меня единственной отрадой. К великому моему горю, ровно год как я не имею этой работы...».

Так він через багато років повертається у село Стецівку, де проживають його брати Андрій і Тимофій, і оселяється у батьківській хаті, де господарює Андрій Кононович. В селі він продовжує спроби добитися парафії, займається нелегальним служінням, але часу у нього вже залишалося обмаль.

13 жовтня 1937 року з заключениям: «Бродячий паразитирующий элемент, занимается контрреволюционной работой...» йому було пред явлена постанова про арешт і негайно заарештовано. Вся процедура слідства завершилася у той самий день пред явленням звинувачення, висновок якого звучить так: «занимается контрреволюционой агитацией, распространял слухи о войне, гибели советской власти. Недоволен существующим строем, под видом совершения религиозных обрядов устраивал дома нелегальные сходки... Виновным себя не признал».

Через три дні рішенням Судової Трійки при КОУ НКВС винесено вирок про розстріл. 31 жовтня, через десять днів після того, як йому виповнилося 70 років, священноархімандрит Петро Поліщук був розстріляний в Уманській в язниці.

Священномученик Василій Іванович Харченко народився у селі Козацьке Звенигородського повіту Київської губернії. Це славетне село на 1881 рік налічувало 3257 мешканців православного віросповідання, поєднаних навколо двох церков - Різдво-Богородичної і Варваринської. Це було винятково велике за чисельністю населення село на Звенигородщині, яке мало також дві церковно-приходські школи, одну з яких і закінчив майбутній святий мученик, перш ніж податися до Києво-Печерської Лаври.

З його особистих слів відомо, що десять років - з 1895 по 1905 – він служив дияконом у цій святій обителі, маючи сан. Тут він пройшов велику школу служіння Богу в умовах чернецького життя і освіту, яка придалася йому у майбутньому, коли він прийняв сан священика. Оскільки він був світським дияконом, то був одружений: дружина його матушка Акилина Іванівна (1878 року народження) була йому вірною супутницею на протязі сорока років.

Закінчивши духовну семінарію, отець Василій у 1905 році був висвячений в духовний сан і відтоді все життя присвятив праці на Божій ниві, доки у 1935 році, як тисячі інших духовних пастирів, не був позбавлений можливості трудитися у Божому храмі. Цей рік став для нього нещасливим ще й тому, що його примусили покинути село Оране у Іваньківському районі, де він прослужив три десятки років.

Відмовившись пристати на пропозицію зректися сану, був виселений з Ораного на вимогу місцевої сільради і переїхав з сім єю на батьківщину до села Козацького. Тут він мешкав до свого арешту,виконуючи треби віруючих, богослужіння, хрещення по хатах. Він вірив у можливість добитися повернення хоч одного з колись діючих двох старовинних храмів, збудованих ще наприкінці XVIII - початку XIX століть. Але 27 жовтня 1937 року його було заарештовано з приводу звинувачення у антирадянській агітації і підбурювання віруючих до вимог про відкриття храму. «Проводил контрреволюционную агитацию против существующего строя и колхозного движения, распространял пораженческие слухи о войне и перемене власти» (Зі звинувачення 20.11.1937 року). Цього виявилося цілком достатньо для засудження до виправно-трудових робіт в умовах Крайньої Півночі: це рішення прийняла Трійка при Київському управлінні НКВС у своєму засіданні 1 грудня 1937 року.

З якихсь причин, які слідча справа обминає повним мовчанням, вирок не вступив у дію. Можна припустити, що зроблено це з приводу справи, якою в цей час займалася дуже ініціативна Звенигородська так звана міжрайопергрупа, яка нібито «викрила» контрреволюційну фашистську організацію церковників на терені деяких районів нині Черкаської області. Саме у цей час процес з приводу засудження «групи церковників» тривав у Києві, де до весни 1938 року томилися у катівнях Лук янівської тюрми чимало священнослужителів з різних регіонів України.

Наприкінці квітня їх було страчено, про що вдалося дізнатися із справи одного з мешканців Черкас, священика з Вінницької області Афанасія Зофієвського. Через його свідчення вдалося ознайомитися з методами київських енкаведешників - справа отця Афанасія вражає особливо підкресленою цинічністю і жорстокістю. Можливо, за цією самою справою був вивезений до Києва і засуджений і отець Василій Харченко.

Доля його вирішилася лише 9 березня 1938 року: йому було винесено смертний вирок. Страта відбулася, як свідчить акт про її виконання, 23 березня о 23-й годині: саме в цей час мученицьки завершилося багатостраждальне життя православного священика села Козацьке на Звенигородщині Василія Івановича Харченка.

Реабілітований він 25 травня 1989 року: цей день співпав з днем вшанування святих новомучеників Черкаських, до сонму яких у жовтні 1997 року причислений і священномученик Василій.