ProtAlex

ProtAlex

Народився отець Іоанн в сім ї родового священика Григорія Дорожинського в селі Онопріївка Уманського повіту на Київщині (нині Тальнівський район). По закінченні Київської духовної семінарії і вчительської практики у 1900 році був висвячений у сан священика, після чого отримав парафію у селі Білашки, неподалік від місця свого народження. Відтоді все своє життя віддав пастирському служінню у храмі, до якого був призначений від початку духовної кар єри і який носив славне ім я святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова.

Вихований у традиційній атмосфері священицької родини, отець Іоанн ретельно ставився до своїх обов язків, опікуючись громадою віруючих, яка налічувала понад півтори тисячі душ. Трагічні події кінця десятих років ХХ-го століття він сприйняв, як і більшість людей його кола, з природним почуттям турботи за майбутнє Церкви і ввіреної йому пастви.

Як священик сталих православних поглядів, він не сприйняв революційного духу оновленства і націоналістичної обмеженості українофілів, а непохитно залишився під омофором ортодоксальної Церкви. Такий вибір і визначив його подальший пастирський і життєвий шлях, який закономірно й привів його до тієї межі, за якою його чекав мученицький кінець.

Коли у 1934 році церкву було закрито на вимогу більшості членів колгоспу, він не покинув залишки своєї пастви і всі обряди, як свідчить характеристика сільради, а виконував у себе вдома, де одну з кімнат обладнав під домовий храм, або безпосередньо на домівках віруючих, хрестячи, освячуючи, сповідуючи, здійснюючи погребіння на запит мешканців Білашок та інших навколишніх сіл. За це його намагалися неодноразово притягти до адміністративної, як тоді висловлювалися, відповідальності і нещадно штрафували.

«На вимогу сільської ради припинити бродяжництво не звертав уваги» (Із характеристики сільради). Коли слідчий зажадав пояснень з цього приводу, отець Іоанн дуже просто, але зважено відповів: «По закінченні Київської духовної семінарії, куди мене в свій час віддав батько, я отримав право - бути священиком, що й здійснював протягом 37-ми років дотепер» (Із протоколу допиту).

Слідчий, не витримавши цієї, як йому здалося, зухвалості нагадав: «Известно ли вам, что, помимо того, что вы состоите на учете как священник, вы должны иметь разрешение от соответствующих органов на проведение религиозных обрядов», на що священик у тій самій, характерній для нього відважній манері відповів: «Не известно». І цим поклав край допиту.

Він, як і сам слідчий, добре розумів, що допит - це лише формальний акт і що доля його вирішується не цим молодиком у шкірянці з кобурою на боці, який добре володіє прийомами слідства. І що не показання примусових свідків важать у питанні його життя і смерті, і тому навіть не намагався якось пом якшити своє становище. Та це було б марно: він був вже засуджений, коли його 28 грудня заарештували. Залишалося лиш поставити дату на звинувачувальному висновку і на рішенні Трійки - ці дати різняться лише у добу.

«Священник Дорожинсъкий И.Г. проводит контрреволюционную работу, поддерживает тесную связь с контрреволюционным кулацким и элементом, недоволен существующим строем, проводит контрреволюционную деятельность, говоря: «Скоро настанет такое время, что жить будет лучше, Украину заберут поляки...» В разговоре о снятии крестов с церкви в селе Белашки сказал: «Придет время, снова поставят крест, а им головы снимут...». «Приближается другая власть» и т.п. Вместе с верующими прорабатывал новую конституцию и утверждал, что имеет право заниматься церковной деятельностью.

Выступал против требований закрыть церковь, после закрытия перешел на нелегалъноое совершение религиозных обрядов на дому. Имеет вклад в 350 долларов в американском банке, может жить без всякого занятия, занимаясь только антисоветской работой» (Зі звинувачувального висновку 28.12.1937 року).

1937 ювілейний рік підходив до свого завершального кінця, а до страти останнього попа, як обіцяла тодішня влада, виявилося, було ще далеко. Знищувальний апарат НКВС працював невтомно. Вимушена перерва напередодні виборів дещо порушила плани каральних органів. Тому уся друга половина грудня була відзначена інтенсивною напруженою роботою. Навіть 31-го грудня, коли населення великої країни готувалося до зустрічі нового року, Особові Трійки працювали безперервно, і, здається, лише в одному напрямку: на повне забезпечення духовної санації радянського суспільства.

Жертвою цієї історичної катастрофи став і православний священик з Тальнівської землі - священномученик Іоанн Дорожинський. На підставі рішення Особової Трійки від 29 грудня 1937 року він був страчений, гідно прийнявши смерть, не зрікшись своєї святої віри і свого сану, на 62-му році свого праведного життя.

Реабілітований 13 червня 1989 року

Коли у ніч з 14 на 15 квітня (за старим стилем) 1896 року у місті Берестечку Дубенського повіту, що у Польщі, у сім ї православного священика народився син і його за церковною традицією нарекли іменем Антоній, мабуть, нікому й на думку не спало, що у купелі лежить дитя, якому призначена особлива доля нового мученика XX століття.

Хлопчик зростав і набирався сил, отримав початкову шкільну освіту, вступив до Холмської духовної семінарії, але розпочалася перша світова війна, і з Польщі до Росії було евакуйоване все православне духовенство, і вчитися Антону довелося вже у Києві. Духовний сан він отримав лише 1922 року, коли його життя знов зробило різкий оберт.

Призначення отримав до села Городище, що на Уманщині, до Свято-Димитрівського храму, де й служив до 1935 року.

Коли у 35-му церкву було закрито, жив у Жашкові, де й впав у недремне око місцевого НКВС. Це був третій, і останній поворот у надто короткому житті священика. 28 вересня 1937 року він був заарештований у підозрі на шпигунську діяльність на користь Польщі й відпроваджений до Уманської в язниці. Його не зовсім звичайна біографія і національність - поляк - зле прислугували йому. Один слідчий з надзвичайно розвиненим почуттям фантазії зробив з його біографій сценарій справжнього детектива.

На багатьох сторінках протоколу допиту перед дослідником архівних матеріалів розвивається ціла багатосторінкова епопея про шпигунську діяльність на протязі довгих тринадцяти років. Нібито улітку 1924 року, будучи у Києві, отець Антоній відвідав польське посольство. Тут він був завербований одним із офіційних співробітників на ім я В., збирав і передавав через нього відомості шпигунського характеру, щодо політичних настроїв населення, господарського стану району, «мероприятий советской власти и по линии Красной Армии, подготовил и завербовал (имя), получал от них сведения, вербовал агентуру...» (Зі звинувачувального висновку від 19.11.1937 року).

Ця коротка фабула призначена дати уяву про те, як, у якому напрямку мало рухатися слідство проти людини, яка, заарештована як священик, мала нести відповідальність за політичною статтею, яка нічого спільного з пастирською діяльністю звинувачуваного не мала і не повинна була мати: адже свобода совісті гарантувалася новою конституцією.

Згадка про те, що заарештований був священиком, зафіксована лише у анкеті, побіжно - у показаннях свідків і у обвинувачувальному висновку: «бывший священник».

Фантазія слідчого зайшла так далеко, що вирок у цій справі Судовій Трійці при Київському облвідділі НКВС не довірили. Судова справа розглядалася аж у Москві: саме постановою НКВС СРСР від 26 листопада 1937 року (протокол No 416) священик з Жашківщини 41-річний Антоній Якович Адамський був засуджений до страти: про це сповіщає виписка з акту про виконання вироку, яке відбулося 19 грудня 1937 року. «Обвинялся в измене Родине в форме шпионажа, постановлением НКВД... приговорен к расстрелу» - резюмовано у висновку прокурора Черкаської області, яким священномученик Антоній 22 травня 1989 року перед нащадками назавжди виправданий.

Святий новомученик Карп Нечипоренко народився у селі Верхнячка Монастирищинського повіту Київської губернії (згодом Вінницька, нині Черкаська область). День народження для нього назавжди співпав зі святом Іверської ікони Божої Матері, а ім я своє святий отримав на честь одного з Римських мучеників - Карпа, єпископа Фіатирського, Пергамського. Судячи з архівних матеріалів, як-от листування, завдяки якому ми знаємо, що він писав не тільки красиво, а й досить грамотно; вилученим при обшуку власним речам, серед яких було багато духовної літератури, два наперсних срібних хреста, три напрестольних і навіть скрипка, - отець Карп був людиною духовно і культурно освіченою. Про це говорять і сан протоієрея, і посада благочинного, яку він займав. Останній час служив священиком у селі Сарни Монастирищінського району.

Отця Карпа, природно, щиро ненавиділа сільська еліта: люди теж по-своєму непрості і письменні, навіть дуже непрості, як це показав перегляд справи о. Карпа з приводу реабілітації 1957 року. Тоді цей процес вони впевнено виграли - у противному випадку на них чекали великі неприємності за наклепи і лжесвідоцтва на слідстві 1937 року.

У характеристиці Сарновської сільради для органів НКВС його характеризують як «попа по кличке «Галаган», не підозрюючи, що ця «кличка» - прізвище його предків, про яких згадує навіть сучасний енциклопедичний словник: «Галаганы - крупные украинские помещики на Левобережной Украине 18 -начала 20 в. из украинской казацкой старшины. Игнатий Иванович Галаган (вмер у 1748 р.) - Чигиринский, позднее прилукский полковник...» (див. Укр.Сов.Энц.Сл.-1988).

Попри ненависть і переслідування одних отець Карп не втратив приязні і підтримки других - людей віруючих, Божих. Його любили і шанували як щиросерду, чисту людину і доброго пастиря, до кінця він мав підтримку своїх духовних чад, вірних парафіян, здебільшого жінок похилого віку. Він не був самітній навіть в ув язненні: до останнього поруч з отцем Карпом була відважна і самовіддана раба Божа Олена Федорівна Костюкова, староста Сарнівського храму святих Косьми і Даміана - жінка навпрочуд рідкої сміливості й духовної стійкості.

Після опублікування у 1936 році «сталінської» конституції (зі статтею про свободу совісті) священик разом з своєю вірною помічницею провели велику організаційну роботу: склали списки віруючих селян і відновили так звану п ятдесятку, провели хресний хід по селу і зібрали гроші для відправки до Києва ходатаїв з вимогою повернути приміщення церкви, яке два роки тому було відібране у місцевої православної громади. Вони складали плани відновлення духовного осередку і церковного життя, не відаючи, що цей раптовий спалах віри і релігійності у народі, спровокований новою конституцію, викличе такий опір збоку властей, що вони підуть на остаточне, фізичне знищення носіїв цієї віри і церковності - священнослужителів та найбільш вірних мирян.

1 вересня 1937 року, у числі перших жертв репресій, священик і староста села Сарн були заарештовані й відправлені до Уманської в язниці. Як записано у звинувачувальному висновку, безприходний піп Карп Нечипоренко, таємно правив служби і молебни, виконував інші треби: хрестив, освячував хати, служив панахиди, «систематически занимался антисоветской деятельностью, направленной на развал колхозов и дискредитацию советской власти, провоцировал отсталую массу на антисоветские выступления...».

Знайшлися й свідки того, як він, співчуваючи безправним людям, говорив: «Працюєте день і ніч, а що ви з того маєте?.. Бідні православні! Як же страждають вони у колгоспах!.. Так довго триватиме може...». Свідчили й про те, що він постійно нагадував людям про християнський обов язок вірувати, молитися Богу, «говорил: вы, христиане, должны знать, что есть религиозные праздники, и в эти дни не работать».

Слідча справа містить звинувачувальний висновок і з приводу О.Ф. Костюкової, де, між іншим, їй приписують і такі слова: «Якщо нам не відкриють церкву, буряки хай збирають жиди» (голова колгоспу носив єврейське прізвище). Заарештованих відправили до Уманської в язниці. Вже 3 вересня Судова Трійка НКВС по Вінницькій області винесла вирок: Карпа Пилиповича Нечипоренка розстріляти, а Олену Федорівну Костюкову вислати у табори Крайньої Півночі терміном на 10 років.

26 вересня 1937 року на п ятдесят першому році життя святий Карп прийняв мученицьку смерть. Подальша доля сповідниці Божої Олени Костюкової залишилась нам невідомою.

Ще довгих 32 роки справа безневинно страченого священика порошилася на полицях архіву КДБ, доки влітку 1989-го її знов не було піднято на світ: 20 липня того року священик Карп Пилипович Нечипоренко був реабілітований.

10 жовтня 1989 року реабілітовано й Олену Федорівну Костюкову.

Смертъ не така вже й страшна, якщо вмирати гідно - ці дивні у своїй простоті і нищівні для смерті слова сказав священномученик Михаїл Загайкевич, рядовий священик з Цибулева. Позбавлені будь-якої патетики, кинуті у вічі катам, вони знайшли нас через шість десятків років і дали нам можливість по-новому поглянути на питання: як стають святими? Смерть не така вже й страшна.. Хто-хто, а отець Михаїл вже добре знався на цьому. І не тільки, як священик: він не раз бачив свою власну смерть і не раз дивився в її прозоро-крижані холодні очі. Смерть виявилася безсилою перед ним і відступила, за словом: «Хто дотримується слова Мого, той не побачить смерті увік» (Ін 8,51). Глибока віра у цю обітницю Христову дала сили і змогу священику вмерти гідно і тісними вратами увійти до вічного життя.

Михаїл Остапович Загайкевич народився у день Покрова Матері Божої в родині псаломника церкви с Голубівка Ружинського повіту Житомирської волості.

По закінченні Київської духовної семінарії у двадцять два роки, він, як було заведено, кілька років вчителював, а трохи згодом, вже у сані священика, отримав призначення служити у селі Цибулів Монастирищинського повіту, де, за його власним свідченням, мирно служив Богу і людям понад тридцять років.

Село Цибулів у ті часи було доволі великим і багатим. Його мешканці здавна вирощували буряки, працювали на цукроварні. Жили люди заможно, не бідував поміж ними і батюшка з сім єю. Мабуть, так би і закінчив своє земне життя і служіння отець Михаїл у цьому тихому місці, та не так судилося. Австро-Угорська інтервенція порушила мирний плин часу не тільки Російської імперії, до складу якої тоді входила Україна, а й інших народів, перетворивши її у світову бойню.

На тій криваво-каламутній хвилі до влади в Росії прийшли більшовики, і колись велика Свята Русь враз була поставлена на колію богоборництва й ненависті до Бога. Безправ я, голод, приниження - через усе мав пройти народ, і, передусім, духовенство, до якого належав отець Михаїл. Ані сан, ні вже похилий вік його не були перешкодою для репресій.

«У тридцятому році, - розповідає священик, - радянська влада мене вислала до Архангельська... ». Архангельськ у ті далекі двадцяті й тридцяті роки був синонімом Соловків, Котласлагу, Біломорканалу тощо. У цій горезвісній землі відбував свій перший трирічний строк і отець Михаіл, працював на лісоповалі.

«Нас, служителів релігійного культу, - говорив він, - радянська влада поставила у такі умови, у яких не можливо було жити: позакривали церкви, працювати не дають, і я... зненавидів радянську владу...».

Позбавлений громадянських прав і будь-яких засобів до існування, переслідуваний, примушений таємно виконувати свій священицький обов язок, він, людина духовно освічена і досвідчена, розумів, що доки існує безбожний радянський режим, люди не матимуть можливості слідувати Євангельському вченню. Він, шістдесятирічний священик, був позбавлений назавжди можливості, і самого права, задовольняти свою нагальну потребу - здійснювати велике Таїнство Святої Євхаристії.

Коли у 1936 році у пресі було надруковано текст нової конституції, яка вперше за двадцять років відкрито декларувала свободу совісті, отець Михаїл, як і деякі інші священики і миряни, відчув воскреслу надію і почав боротися за повернення закритого храму. Він зустрічався з багатьма парафіянами і переконував їх постояти за віру, не боятися переслідувань і навіть смерті, бо смерть, говорив він, як записано в протоколі допиту одного із свідків, зовсім не страшна, треба тільки прийняти її гідно.

28 жовтня 1937 року його знову було заарештовано. Він визнав себе винним... у ненависті до радянської влади. 12 листопада слідчий записав у звинуваченні: «...Поп Загайкевич систематически ходил по селам, устраивал собрания верующих, выполнял требы, вел антисоветскую агитацию, внушал мысль о гибели советской власти, говорил: «Вы видите, коммунистов бьют по всей земле и скоро уничтожат их в СССР. Скоро вы все будете иметь работу по очистке Руси Матушки».

13 листопада рішенням виїзної сесії Судової Трійки обласного управління НКВС по Вінницькій області йому був винесений суворий вирок: розстріляти.

7 грудня 1937 року в Уманській, недоброї пам яті, в язниці славний син Православної Церкви, сільський священик з Цибулева, уродженець Житомирщини, отець Михаїл Загайкевич на шістдесят п ятому році життя був страчений за віру, за Церкву, за Господа нашого Іісуса Христа.

Реабілітований 20 липня 1989 року.

Настоятель Вознесенського-Оршина монастиря преподобномученик Палладій (Хроненко) народився 1867 року в селі Скаливатка Звенигородського повіту Київської губернії у сім ї селянина Степана Хроненка. У 22-річному віці, як свідчить сам святий, він був покликаний на військову службу рядовим і був у армії до 1895 року. За браком документальних свідчень про життя ново-мученика, нам невідомо місце його служби, але знаємо напевно, що 1895 рік став для отця Палладія знаменним: він вступив на послух до монастиря, який знаходився у містечку Орша Тверської губернії. Через деякий час він був пострижений у чернецтво з ім ям, яке до кінця життя носив у світі - на честь древнього преподобного Палладія (мирське ж ім я святого залишилося невідомим).

Десять років суворого чернецького послуху передувало його висвяченню у сан ієромонаха - про це також дізнаємося з власних свідчень мученика. У сані ієромонаха отець Палладій служив з 1905 по 1922 року. За цей час йому, як і іншим служителям Церкви, довелося пережити багато випробувань і скорбот, пов язаних з богоборницьким гонінням на Святу Церкву та народ Божий. Духовні громади Тверської губернії були піддані, можливо, з причини своєї близькості до центру, жорстоким репресіям. Отець Палладій на той страшний час служив у Вознесенському монастирі, який стояв у 18 верстах від Твері, на лівому березі Волги, у місці впадіння до неї річки Орші. Цей старовинний монастир, заснований ще 1542 року, відзначався високим благочестям, суворим дотриманням чернецького уставу. І хоча він не мав гучної слави заснованої у 1588 році Нилово-Столобенської пустині, він стояв до останнього у високих традиціях істинної віри на Русі.

Отець Палладій прийняв сан архімандрита і послухом настоятеля у 1922 році, коли гоніння на віру дісталися свого піку. Кожен, хто брав у той час такий послух, який дорівнював сповідництву, знав, на що зважується. Знав це й архімандрит Палладій.

Залишаючись керівником обителі, отець Палладій був у курсі справи всіх подій у житті Церкви, мав прямі зв язки з Патріархією і вихід на самого Патріарха. Та ніщо не було спроможним завадити богоборцям закрити старовинну святу обитель: монастир протримався до 1928 року. За діючою тоді практикою, після остаточної ліквідації монастиря і діючої на його основі релігійної громади насельники висилалися до місць попереднього мешкання, яким рахувалося місце народження. Так святий Палладій змушений був змиритися і повернутися на рідну землю, якої ніколи не забував.

Це сталося 1928 року - і відтоді до арешту і страти він мешкав у Скаливатці, де до закриття храму у 1936 році мав дозвіл служити священиком. Треба відзначити, що з ним рахувалися. Його похилий вік (у 1937-му йому виповнилося вже 70 років), його високий духовний сан справляли враження на районну і місцеву владу, але для НКВС він був насамперед звичайний піп, першочерговий об єкт для гонінь і репресій.

Він був заарештований за звинуваченням у агітації проти радянської влади. Під час обшуку у внутрішній кишені його повсякденної одежі було знайдено вирізаний з газети портрет вождя народів, нібито розрізаний начетверо. Пояснень цьому «злочину» не вимагали, - сам факт такої надзвичайної знахідки вразив слідчого до глибини його відданої справі душі (хоча він, цілком зрозуміло, не відкинув можливості сфальсифікувати свідчення про те, що старець нібито показував цей вияв ненависті до керівника держави комусь з односельців, який і засвідчив цей факт).

Спроби звинувачуваного пояснити цей нібито зловмисний «розтин» зображення Сталіна цілком зрозумілою природною зтертістю забутого у кишені шматка неякісного газетного паперу, були зневажені за їх непереконливістю, - натомість з явилися свідки, які показували, нібито монах підтримував Троцького і запевняв, що незабаром влада перейде до троцкістів і вони зроблять з Сталіним «то же, что и я с его портретом». Третій свідок говорив правду: священик Хроненко насправді намагався створити п ятдесятку, аби добитися відкриття церкви: це було піднесене у дусі ще одного злочину.

Звинувачувальний висновок був готовий 1 грудня: «Поп Хроненко П.С. под видом совершения религиозных обрядов проводил антисоветскую контрреволюционную агитацию. Говорил, что скоро власть перейдет в руки троцкистов, которые хотят добра народу... Выступал против выборов в Верховный Совет СССР... При обыске найден портрет из газеты тов. Сталина, разрезанный на четыре части...».

Трійка Облуправління НКВС по Київській області не забарилася з рішенням: у той самий день, тобто 1 грудня, протоколом за номером 121 визначений присуд - до розстрілу. У ніч на понеділок 27 грудня 1937 року, о 2-й годині ночі, якщо вірити запису у акті про виконання вироку, священноархімандрит, православний священик села Скаливатка і його уродженець, отець Палладій (Хроненко) на 70-му році свого праведного життя був страчений.

Реабілітований 17 травня 1989 року за рішенням Прокурора Черкаської області.

На свято Різдва Пресвятої Богородиці, яке відзначалося у 1867 році, в селі Стецівка Звенігородського повіту Київської губернії, в родині селянина Конона Поліщука народився хлопчик. Яке йому було дане при хрещенні ім я, залишається лише здогадуватися: в чернецтві він носив ім я Петро.

Священний сан він прийняв 1900 року, що свідчить на користь думки про те, що він прийшов до монастиря у досить ранньому віці. Невідомо й те, в якому саме монастирі служив і подвизався отець Петро, можливо, у Києво-Печерській Лаврі.

Серед відібраних під час обшуку і доданих до слідчої справи документів є чернетка заяви до Київського міськвиконкому від мешканців району Звіринця міста Києва з проханням про дозвіл організувати молитовний дім. Судячи з усього, це бажання віруючих і священика не знайшло співчуття й підтримки збоку влади, і отець Петро Поліщук приймає намір звернутися до Першоієрарха Української Православної Церкви. Ось незакінчена чернетка цього звернення, яка зіграла у житті, якщо можна так висловитися про посмертну долю цієї людини, вирішальну роль: «Его Высокопреосвященству Патриаршему Экзарху всея Украины, Константину, Митрополиту Киевскому архимандрита Петра Прошение. С 1900 года в священном сане. Служение в православной церкви было для меня единственной отрадой. К великому моему горю, ровно год как я не имею этой работы...».

Так він через багато років повертається у село Стецівку, де проживають його брати Андрій і Тимофій, і оселяється у батьківській хаті, де господарює Андрій Кононович. В селі він продовжує спроби добитися парафії, займається нелегальним служінням, але часу у нього вже залишалося обмаль.

13 жовтня 1937 року з заключениям: «Бродячий паразитирующий элемент, занимается контрреволюционной работой...» йому було пред явлена постанова про арешт і негайно заарештовано. Вся процедура слідства завершилася у той самий день пред явленням звинувачення, висновок якого звучить так: «занимается контрреволюционой агитацией, распространял слухи о войне, гибели советской власти. Недоволен существующим строем, под видом совершения религиозных обрядов устраивал дома нелегальные сходки... Виновным себя не признал».

Через три дні рішенням Судової Трійки при КОУ НКВС винесено вирок про розстріл. 31 жовтня, через десять днів після того, як йому виповнилося 70 років, священноархімандрит Петро Поліщук був розстріляний в Уманській в язниці.

Священномученик Василій Іванович Харченко народився у селі Козацьке Звенигородського повіту Київської губернії. Це славетне село на 1881 рік налічувало 3257 мешканців православного віросповідання, поєднаних навколо двох церков - Різдво-Богородичної і Варваринської. Це було винятково велике за чисельністю населення село на Звенигородщині, яке мало також дві церковно-приходські школи, одну з яких і закінчив майбутній святий мученик, перш ніж податися до Києво-Печерської Лаври.

З його особистих слів відомо, що десять років - з 1895 по 1905 – він служив дияконом у цій святій обителі, маючи сан. Тут він пройшов велику школу служіння Богу в умовах чернецького життя і освіту, яка придалася йому у майбутньому, коли він прийняв сан священика. Оскільки він був світським дияконом, то був одружений: дружина його матушка Акилина Іванівна (1878 року народження) була йому вірною супутницею на протязі сорока років.

Закінчивши духовну семінарію, отець Василій у 1905 році був висвячений в духовний сан і відтоді все життя присвятив праці на Божій ниві, доки у 1935 році, як тисячі інших духовних пастирів, не був позбавлений можливості трудитися у Божому храмі. Цей рік став для нього нещасливим ще й тому, що його примусили покинути село Оране у Іваньківському районі, де він прослужив три десятки років.

Відмовившись пристати на пропозицію зректися сану, був виселений з Ораного на вимогу місцевої сільради і переїхав з сім єю на батьківщину до села Козацького. Тут він мешкав до свого арешту,виконуючи треби віруючих, богослужіння, хрещення по хатах. Він вірив у можливість добитися повернення хоч одного з колись діючих двох старовинних храмів, збудованих ще наприкінці XVIII - початку XIX століть. Але 27 жовтня 1937 року його було заарештовано з приводу звинувачення у антирадянській агітації і підбурювання віруючих до вимог про відкриття храму. «Проводил контрреволюционную агитацию против существующего строя и колхозного движения, распространял пораженческие слухи о войне и перемене власти» (Зі звинувачення 20.11.1937 року). Цього виявилося цілком достатньо для засудження до виправно-трудових робіт в умовах Крайньої Півночі: це рішення прийняла Трійка при Київському управлінні НКВС у своєму засіданні 1 грудня 1937 року.

З якихсь причин, які слідча справа обминає повним мовчанням, вирок не вступив у дію. Можна припустити, що зроблено це з приводу справи, якою в цей час займалася дуже ініціативна Звенигородська так звана міжрайопергрупа, яка нібито «викрила» контрреволюційну фашистську організацію церковників на терені деяких районів нині Черкаської області. Саме у цей час процес з приводу засудження «групи церковників» тривав у Києві, де до весни 1938 року томилися у катівнях Лук янівської тюрми чимало священнослужителів з різних регіонів України.

Наприкінці квітня їх було страчено, про що вдалося дізнатися із справи одного з мешканців Черкас, священика з Вінницької області Афанасія Зофієвського. Через його свідчення вдалося ознайомитися з методами київських енкаведешників - справа отця Афанасія вражає особливо підкресленою цинічністю і жорстокістю. Можливо, за цією самою справою був вивезений до Києва і засуджений і отець Василій Харченко.

Доля його вирішилася лише 9 березня 1938 року: йому було винесено смертний вирок. Страта відбулася, як свідчить акт про її виконання, 23 березня о 23-й годині: саме в цей час мученицьки завершилося багатостраждальне життя православного священика села Козацьке на Звенигородщині Василія Івановича Харченка.

Реабілітований він 25 травня 1989 року: цей день співпав з днем вшанування святих новомучеників Черкаських, до сонму яких у жовтні 1997 року причислений і священномученик Василій.

Святий страстотерпець за віру Христову Антоній Якович Ілляшевич народився у селі Зелена Діброва Ольшанського повіту на Київщині. Наприкінці 80-тих років закінчив Київську духовну семінарію, а 1895 року був висвячений у сан священика. Служив у селі Ставище. У 1927 році заарештовувався за антирадянську агітацію і виступи проти колективізації, але за відсутністю провини випущений через добу після допиту. Арешт 1929 року, якому він був підданий, міг призвести до більш серйозних наслідків, навіть до засудження і вислання. Але справа щодо цього не містить жодної інформації. Останнім місцем служби священика був храм святого Архістратига Михаїла у селі Хлипнівка – аж до його закриття у 1935 році. Відмовившись скласти з себе священний сан і принести публічне каяття, він змушений був виїхати з села. Оселився з матушкою Лідією Григорівною у Звенигородці, по вулиці Свердлова, 1. Звенігородка в період з 1935 по 1937 рік становила справжнє поселення православних священиків, які тут знаходилися під пильним наглядом райвідділу НКВС, що діяв дуже активно і жорстко.

Сьогодні відомі близько двадцяти імен людей священицького сану, знищених чи висланих до таборів смерті з подачі Звенігородського НКВС, яке оперувало у досить обширному адміністративно-територіальному просторі, куди входили й навколишні райони, у вигляді міжрайопергруп. Звенігородка 1937-го являє собою вельми похмуру картину, як на погляд з духовної точки зору. Вона не мала жодного діючого храму: Соборно-Преображенська і Успенська церкви були закриті. То ж священикам з Каменець-Подільскої єпархії, десятеро з яких були згодом знищені, і священики з Черкащини, двоє відомих нам ченців не залишалося іншої можливості відправляти свої духовні і пастирські потреби, як робити це нелегально. Вони збиралися то в одній, то в іншій хаті і молилися, здійснювали Божественні літургії, щільно зачиняючи вікна, як під час війни, темними завісами, але за ними пильно стежили не лише секретні співробітники НКВС, а й навіть місцеві допитливі жителі, для яких життя приїжджих священиків становило предмет особливої цікавості. Згодом на допитах вони давали свідчення, які були дуже далекі від дійсності, що стало приводом для масових арештів з приводу звинувачення у антидержавній агітації і засудженні дій влади на так званих «конспіративних сходках». До числа тих учасників «сходок» називався і отець Антоній, якого майже ніщо не пов язувало з тим осередком колишніх священиків-оновленців, висланих до Черкащини з прикордонної смуги за їхньою неблагонадійністю. Дивує, з якою насолодою свідки смакували подробиці тих подій на допитах в НКВС. «Агітували, що скоро буде війна. Піп С. хрестив у себе вдома дітей...».

«Попи P. і С. поширювали поголос, що радянська влада вивозить до Іспанії весь хліб, нічого не залишає, скоро почнеться війна і розіб ють Радянський Союз». «Після опублікування закона про вибори... посилили контрреволюційну діяльність і агітацію, що треба голосувати за тих, кого вони виставлять...». Не обминула ця чаша і отця Антонія: були свідчення що він у числі п яти місцевих священиків нібито збирався «на околиці села Кочегурівка у хаті кулака Стеблівського (певно, теж священик, де проводили таємні збори. Після опублікування конституції відкрито виступили з релігійною антирадянською агітацією» (З матеріалів слідчих справ). 14 жовтня 1937 року отця Антонія було заарештовано і відправлено до в язниці, де він знаходився до кінця року. 1 грудня йому було пред явлено обвинувачення: «...тесно связан с другими священниками Звенигородки, переселенными из пограничной зоны, вместе с ними устраивал конспиративные сходки, где осуждали политику советской власти, выражали недовольство существующим строем, агитировали против займов, налогов, против посещения учащимися школы» (Зі звинувачувального висновку 01.12.1937 року).

У той же день з явилося рішення Судової Трійки: розстріляти. А 27 грудня 1937 року православний священик Антоній Якович Ілляшевич на 71-му році життя був страчений.

Реабілітований 15 червня 1989 року

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Мученик Феодот Сторожук

Мученик Феодот Григорович Сторожук народився у 1893 році в селі Янівка Ново-Ушицького повіту Вінницької губернії. Маючи музичний слух і хист до співу, з юних років співав на кліросі, служив пономарем у церкві, яка носить ім я Різдва Пресвятої Богородиці, і звідки він у певному віці, за рекомендацією священика, подався до духовної семінарії, яку закінчив й екстерном у 1910 році по класу регентів церковного хору. Відтоді, за власним свідоцтвом, служив на різних приходах псаломником.

В Умані, на Міщанці, з явився не раніше 1935 року, бо храм, як відзначається у слідчий справі, був уже закритий. Поблизу нього мешкав отець Феодосій Клепацький, з яким він був одночасно заарештований і, теж одночасно, страчений. У звинуваченні зазначено, що він знаходив спільну мову з різними людьми: «Неотрекшийся от сана псаломщик, группируя вокруг себя отсталые, фанатически настроенные религиозные элементы, всяческими путями разжигал в них религиозный фанатизм...».

Зі звинувачення дізнаємося, що отець Феодот ще раніше - у 1930-му році - вже був під судом. Напевно, по відбутті покарання він і опинився під наглядом НКВС в Умані. Коли постало питання про клопотання щодо повернення віруючим спустілого храма, він «... принимал активное участие в организации собрания церковников на Мещанке, где стоял вопрос об открытии церкви. Обходя квартиры, оповещал о времени собрания» (Зі звинувачувального висновку 16.10.1937 року), нібито сіяв чутки про близьку загибель влади, розклад колгоспів, про перемогу віри у Бога. Наостанок слідчий додає: «Выступал против выборов в Верховный Совет...».

16 жовтня у Києві відбулося засідання Судової Трійки, яка одночасно засудила до страти 16 священнослужителів, що мешкали на Черкащині, у тому числі сімох новомучеників з Уманського передмістя. Серед засуджених до страти стоїть й ім я Феодота Сторожука. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1937 року було страчено 9 священнослужителів.

Разом з ними на 44-му році життя прийняв смерть і Феодот Григорович Сторожук.

Реабілітований 19 червня 1989 року.

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Мученик Іулій Дембовський

Святий мученик Дембовський Іулій Никифорович народився у селі Неблівка Уманського повіту Київської губернії. Закінчив духовне училище. В його слідчій справі відзначено, що «на протяжении долгого времени служил дияконом». Час його поселення в Умані нам невідомий. Брав активну участь в релігійному житті на передмісті - у Мішанці, разом з духовенством і віруючими боровся за повернення православного храму і відродження духовного життя у місті.

Заарештований 19 грудня 1937 року нібито за свої політичні дії і погляди: невдоволення радянським режимом, поширення чуток про наближення війни, виступи проти виборів, дискредитацію нової радянської конституції тощо. Під час слідства сплило звинувачення у єврейських погромах, у яких він нібито колись брав безпосередню участь як член чорносотенського руху.

25 грудня рішенням Судової Трійки Київського обласного управління НКВС присуджений до вищої міри покарання. Є припущення, що справа була передана на розгляд до Києва, куди був відправлений отець Іулій.

14 січня під час масової страти священнослужителів Черкаської області православний служитель Церкви, диякон Іулій Никифорович Дембовський був теж страчений.

Реабілітований 26 червня 1989 року.