ProtAlex

ProtAlex

Святий страстотерпець за віру Христову Антоній Якович Ілляшевич народився у селі Зелена Діброва Ольшанського повіту на Київщині. Наприкінці 80-тих років закінчив Київську духовну семінарію, а 1895 року був висвячений у сан священика. Служив у селі Ставище. У 1927 році заарештовувався за антирадянську агітацію і виступи проти колективізації, але за відсутністю провини випущений через добу після допиту. Арешт 1929 року, якому він був підданий, міг призвести до більш серйозних наслідків, навіть до засудження і вислання. Але справа щодо цього не містить жодної інформації. Останнім місцем служби священика був храм святого Архістратига Михаїла у селі Хлипнівка – аж до його закриття у 1935 році. Відмовившись скласти з себе священний сан і принести публічне каяття, він змушений був виїхати з села. Оселився з матушкою Лідією Григорівною у Звенигородці, по вулиці Свердлова, 1. Звенігородка в період з 1935 по 1937 рік становила справжнє поселення православних священиків, які тут знаходилися під пильним наглядом райвідділу НКВС, що діяв дуже активно і жорстко.

Сьогодні відомі близько двадцяти імен людей священицького сану, знищених чи висланих до таборів смерті з подачі Звенігородського НКВС, яке оперувало у досить обширному адміністративно-територіальному просторі, куди входили й навколишні райони, у вигляді міжрайопергруп. Звенігородка 1937-го являє собою вельми похмуру картину, як на погляд з духовної точки зору. Вона не мала жодного діючого храму: Соборно-Преображенська і Успенська церкви були закриті. То ж священикам з Каменець-Подільскої єпархії, десятеро з яких були згодом знищені, і священики з Черкащини, двоє відомих нам ченців не залишалося іншої можливості відправляти свої духовні і пастирські потреби, як робити це нелегально. Вони збиралися то в одній, то в іншій хаті і молилися, здійснювали Божественні літургії, щільно зачиняючи вікна, як під час війни, темними завісами, але за ними пильно стежили не лише секретні співробітники НКВС, а й навіть місцеві допитливі жителі, для яких життя приїжджих священиків становило предмет особливої цікавості. Згодом на допитах вони давали свідчення, які були дуже далекі від дійсності, що стало приводом для масових арештів з приводу звинувачення у антидержавній агітації і засудженні дій влади на так званих «конспіративних сходках». До числа тих учасників «сходок» називався і отець Антоній, якого майже ніщо не пов язувало з тим осередком колишніх священиків-оновленців, висланих до Черкащини з прикордонної смуги за їхньою неблагонадійністю. Дивує, з якою насолодою свідки смакували подробиці тих подій на допитах в НКВС. «Агітували, що скоро буде війна. Піп С. хрестив у себе вдома дітей...».

«Попи P. і С. поширювали поголос, що радянська влада вивозить до Іспанії весь хліб, нічого не залишає, скоро почнеться війна і розіб ють Радянський Союз». «Після опублікування закона про вибори... посилили контрреволюційну діяльність і агітацію, що треба голосувати за тих, кого вони виставлять...». Не обминула ця чаша і отця Антонія: були свідчення що він у числі п яти місцевих священиків нібито збирався «на околиці села Кочегурівка у хаті кулака Стеблівського (певно, теж священик, де проводили таємні збори. Після опублікування конституції відкрито виступили з релігійною антирадянською агітацією» (З матеріалів слідчих справ). 14 жовтня 1937 року отця Антонія було заарештовано і відправлено до в язниці, де він знаходився до кінця року. 1 грудня йому було пред явлено обвинувачення: «...тесно связан с другими священниками Звенигородки, переселенными из пограничной зоны, вместе с ними устраивал конспиративные сходки, где осуждали политику советской власти, выражали недовольство существующим строем, агитировали против займов, налогов, против посещения учащимися школы» (Зі звинувачувального висновку 01.12.1937 року).

У той же день з явилося рішення Судової Трійки: розстріляти. А 27 грудня 1937 року православний священик Антоній Якович Ілляшевич на 71-му році життя був страчений.

Реабілітований 15 червня 1989 року

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Мученик Феодот Сторожук

Мученик Феодот Григорович Сторожук народився у 1893 році в селі Янівка Ново-Ушицького повіту Вінницької губернії. Маючи музичний слух і хист до співу, з юних років співав на кліросі, служив пономарем у церкві, яка носить ім я Різдва Пресвятої Богородиці, і звідки він у певному віці, за рекомендацією священика, подався до духовної семінарії, яку закінчив й екстерном у 1910 році по класу регентів церковного хору. Відтоді, за власним свідоцтвом, служив на різних приходах псаломником.

В Умані, на Міщанці, з явився не раніше 1935 року, бо храм, як відзначається у слідчий справі, був уже закритий. Поблизу нього мешкав отець Феодосій Клепацький, з яким він був одночасно заарештований і, теж одночасно, страчений. У звинуваченні зазначено, що він знаходив спільну мову з різними людьми: «Неотрекшийся от сана псаломщик, группируя вокруг себя отсталые, фанатически настроенные религиозные элементы, всяческими путями разжигал в них религиозный фанатизм...».

Зі звинувачення дізнаємося, що отець Феодот ще раніше - у 1930-му році - вже був під судом. Напевно, по відбутті покарання він і опинився під наглядом НКВС в Умані. Коли постало питання про клопотання щодо повернення віруючим спустілого храма, він «... принимал активное участие в организации собрания церковников на Мещанке, где стоял вопрос об открытии церкви. Обходя квартиры, оповещал о времени собрания» (Зі звинувачувального висновку 16.10.1937 року), нібито сіяв чутки про близьку загибель влади, розклад колгоспів, про перемогу віри у Бога. Наостанок слідчий додає: «Выступал против выборов в Верховный Совет...».

16 жовтня у Києві відбулося засідання Судової Трійки, яка одночасно засудила до страти 16 священнослужителів, що мешкали на Черкащині, у тому числі сімох новомучеників з Уманського передмістя. Серед засуджених до страти стоїть й ім я Феодота Сторожука. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1937 року було страчено 9 священнослужителів.

Разом з ними на 44-му році життя прийняв смерть і Феодот Григорович Сторожук.

Реабілітований 19 червня 1989 року.

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Мученик Іулій Дембовський

Святий мученик Дембовський Іулій Никифорович народився у селі Неблівка Уманського повіту Київської губернії. Закінчив духовне училище. В його слідчій справі відзначено, що «на протяжении долгого времени служил дияконом». Час його поселення в Умані нам невідомий. Брав активну участь в релігійному житті на передмісті - у Мішанці, разом з духовенством і віруючими боровся за повернення православного храму і відродження духовного життя у місті.

Заарештований 19 грудня 1937 року нібито за свої політичні дії і погляди: невдоволення радянським режимом, поширення чуток про наближення війни, виступи проти виборів, дискредитацію нової радянської конституції тощо. Під час слідства сплило звинувачення у єврейських погромах, у яких він нібито колись брав безпосередню участь як член чорносотенського руху.

25 грудня рішенням Судової Трійки Київського обласного управління НКВС присуджений до вищої міри покарання. Є припущення, що справа була передана на розгляд до Києва, куди був відправлений отець Іулій.

14 січня під час масової страти священнослужителів Черкаської області православний служитель Церкви, диякон Іулій Никифорович Дембовський був теж страчений.

Реабілітований 26 червня 1989 року.

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Преподобномученик Мелетій

Народився святий преподобномученик Мелетій на Вінницькій землі - у багатому на сади селі Черепашинці Калинівського повіту, у сім ї благочестивого селянина Арефи на прізвище Зелений. Як видно зі слідчої справи, доброчесні батьки святого жили справно, як і багато хто з працьовитих боголюбних селян у ті далекі часи, коли люди мали міцну віру і щиру любов до Бога і намагалися виховувати у такому ж дусі підростаюче покоління.

Майбутній мученик закінчив церковно-приходську школу і потім 2-класне училище, яке давало підстави і права для подальшої освіти. На жаль, сам мученик про подальше навчання на слідстві не говорить нічого, але свідчить, що в двадцять два вирішив різко змінити своє життя. 1906 року вступає до Гранівського монастиря у Вінниці, де вів чернецьке життя протягом чверті століття. Виселений з святої обителі змушений був шукати притулку, і якимсь чином він опиняється в Умані. Можна припустити, що він потрапляє до Умані протореним шляхом - з місць попереднього покарання. Адже 1929-30-ті роки сумно відомі як час масових репресій проти православного духовенства.

З 1937 року отець Мелетій постійно мешкає в Умані. Він оселяється в передмісті на Лисій Горі в оселі Уманського благочинного протоієрея Стахія Дончевського, неподалік від вже не діючого храму Пресвятої Трійці. Як і вся група уманських мучеників і сповідників, приймає активну участь у духовному житті церковної громади, яка хоча й нелегально, але діяла завдяки зусиллям духовних отців, котрі осіли навколо святого храму. Коли цю громаду було розгромлено серією нахабних арештів, отець Мелетій дивом залишився на волі: чи то про нього забули, чи не прийшов його час. Він ще на кілька довгих місяців окормляв осиротілу паству, і лише 16 червня 1938 року був заарештований і, фантазією та свавіллям своїх мучителів з НКВС, був причислений до «Украинской повстанческой контрреволюционной организации, которая действовала на территории Умани и прилегающих районов и куда входили белые офицеры, кулаки, служители культа и целью которой было свержение существующего строя» (Зі звинувачувального висновку 21 серпня 1938 року).

1938 рік здійснював «зачистку» на всіх напрямах залишків духовного життя. Вся Україна раптом вкрилася густою мережею концтаборів. Саме тоді «контрреволюційна шпигунсько-диверсійна повстанська організація церковників» була «розкрита» на початку 1938 року й Київським обласним Управлінням НКВС. Під цю гребінку й попав чернець Мелетій улітку 1938 року. Заразом забирали віруючих і невіруючих, священиків і хліборобів, вчителів та лікарів: НКВС доводило, що недарма їсть свій хліб, залякуючи владу і приручене суспільство загрозою «свержения существующего строя». Ні у чому не повинні люди мали сплатити своєю кров ю цю брехню. «Неотрекшийся поп», який нібито ще з 1935 року був завербований до «організації» і сам вербував до неї, мав прийняти у повній мірі тортури й смерть.

30 серпня 1938 року він був засуджений до страти, а 4 вересня опівночі розстріляний на 54-му році життя. Є підстави вважати, що це сталося у Лук янівській в язниці Києва.

16 травня 1989 року реабілітований.

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Преподобномученик Калліст

Ми, на жаль, небагато знаємо про життя цього мученика, але й те, що нам відомо, вкриває вічною славою його чисте ім я, яке ми нині можемо промовляти поруч з іменем його небесного покровителя - святого Калліста, одного з сорока двох мучеників Аморейських і яке у перекладі означає «найчарівніший».

Народився мученик Калліст у сім ї мешканця села Коржеве Уманського повіту (Бабанського району) Київської губернії Філімона Левченка. Наречений у святому хрещенні на ім я Римського мученика століття Каллістрата воїна.

Промислительними, нам не відомими шляхами святий Калліст потрапив до Києво-Печерської Лаври. Пройшов через послух усі щаблини чернецької лествиці до сана священноархімандрита. Коли почалася Перша світова війна з Австро-Угорщиною, він добровольцем служив у армії на посаді полкового священика.

Повернувшись до рідної святої обителі, не залишав її до самого закриття і виселився одним із останніх насельників Лаври. Повернувся на батьківщину, до рідного села, де, певно, залишився хтось із рідних. Був священиком у селі Ропотуха, Коржовому Куті, доки там діяли храми. Темрява безбожжя на святій Православній Русі набирала апокаліптичного забарвлення, але серед того мороку пробивалися вогники сотень і тисяч святих Божих світильничків, якими являлися сповідники Христові священики і монахи. Вони блукали по своїй землі і закликали: покайтеся і поверніться до Бога, моліться, щоб помилував Господь народ Свій і позбавив від влади антихриста. «Хрестіть діток!- наставляв людей отець Калліст. Хрестіть їх, щоб не бігали нехристями по нашій святій землі».

Вони були великими оптимістами, бо вірили у недомислимий для людини мудрий Промисел Божий. Вони знали і пророкували загибель влади, яка постала на Самого Бога. Та не це було головним у житті нових святих - головне, що вони несли людям, було Слово Боже, яке, неначе гострий меч, поділило світ навпіл: тих, хто залишився з Богом, і тих, хто пішов проти Нього.

Святий Калліст відверто сповідував свою причетність до Христа. Він ходив по селах, втішав скорботних і сирих, молився за скривджених і хворих, подавав надію алчущим правди. Він, сімдесятдворічний старець, був вірною опорою для слабих і немічних душею. «Святым» - так прості віруючі називали його ще за життя. Перед ним нітився навіть слідчий.

Свій арешт він сприйняв як належне. Дивна обставина: він був заарештований 22 жовтня, а звинувачення йому пред явлено лише 14 листопада, і у той самий день Трійкою НКВС винесений вирок. З цих обставин, можна висловити припущення, що не в Умані отець Калліст приймав тортури і смерть, а у Києві, у зловісній Лук янівській тюрмі.

За актом про виконання смертного вироку, священноархімандрит Києво-Печерської Лаври Калліст (у миру Калістрат Філімонович Левченко) був страчений 27 листопада 1937 року. Разом з ним у той самий час вбиті при розстрілі святі отці Стахій Дончевський і Георгій Скарженовський.

Реабілітований 30 березня 1989 року.

Народився отець Созонт у селі Іванівка Уманського повіту в сім ї селянина Віктора Трегубчука. Перш ніж стати священиком, він пройшов довгий життєвий шлях: закінчив курс 2-класного Міністерського училища, кілька років з 1908 по 1914-ий служив псаломником, що наводить на думку про семінарську освіту. Лише 1923 року був висвячений в сан пресвітера. Він цілком свідомо прийняв свій посох і до останнього гідно служив Богові. Не виключено також, що він був ченцем, бо на слідстві він заявив, що сім ї не має. Останній час, перед прибуттям до Умані, до 1934 року служив священиком на різних приходах, у тому числі й в Іванівці, де народився.

«Сану, - сказав він на слідстві, - не зрікся, бо глибоко впевнений і вірую у Бога».

В Умані отець Созонт пристав до духовної громади передмістя і розділив з нею спільну долю: 23 жовтня він був заарештований, 25-го - засуджений до страти й невдовзі страчений. У звинуваченні було занотовано: «Не отрекшийся от сана поп, группируя вокруг себя отсталые элементы, разжигал религиозный фанатизм,... проводил антисоветскую агитацию...».

Йому йшов 68-ий рік, коли він прийняв мученицьку смерть.

26 травня 1989 року реабілітований.

Одним з найстаріших священиків в Уманському передмісті 1937 року був отець Георгій Скарженовський. Народився святий у селищі Тараща Київської губернії у сім ї псаломника - дяка місцевої церкви Єрофія Скарженовського. Божою милістю, він мав заможне господарство, що у поєднанні з церковною службою надавало йому можливість безбідно утримувати сім ю і давати дітям потрібну освіту. Спромігся батько дати середню духовну освіту й молодшому синові, відправивши його на навчання до Київської семінарії, яку Георгій успішно й закінчив. Перед прийняттям сану він одружився. Дружина його - матушка Валентина Семенівна, вірна супутниця і помічниця - народила йому двох дітей: дочку Галину (1901) і сина Миколу (1903). Так вони й жили на батьківщині, служачи Богові і людям, до трагічних подій, які перевернули життя усієї імперії.

З приходом нової влади багато що змінилося і в житті родини православного священика. Як духовний пастир отець Георгій намагався допомагати своїй пастві. Від початку у нього не склалися стосунки з місцевою владою, бо його парафія трималася на вірних Богові людях - тих, хто у всі часи, навіть найтяжчі, залишався з Церквою.

Такими відданими людьми виявилися, як не дивно, не найбідніші верстви населення, а, навпаки, справні, міцні господарі, працьовиті, тверезого життя селяни, яких охрестили куркулями. Створені так звані «комнези» - комітети незаможних селян - тероризували ці верстви населення, які влада, і не без підстави, вважала ворогами режиму. Створені у травні 1920 року «для захисту інтересів бідноти і середняків, боротьби проти куркульства» (Укр. енц. словник), комнезами насправді ж займалися грабіжництвом і розбоєм. Вриваючись до подвір я чи хати жертви, вони перекидали все догори у пошуках прихованого хліба або будь-якої іншої сільсько-господарської продукції і нагло вимітали селянські запаси до останнього зернятка - у залік так званої продразверстки, а згодом і продподатку.

Отець Георгій насмілився виступити проти розбишак, за що вже у 1922 році був засуджений і позбавлений виборчих прав. Повернувся додому у 1927 році. Можна лише гадати, де він відбував свій строк: можливо на Соловках - у 20-ті роки було «модно» відправляти священиків до святих Соловецьких островів, перетворених, диявольським жартом, з монастиря на найстрашніший концтабір ГУЛАГу.

Однак «північне виховання», як невдовзі змогла переконатися місцева влада, не пішло священику на користь. Вже повернувшись з місць покарання, він знов і тут, в Умані, якщо довіряти слідчим матеріалам, «связался с кулаками и попами, группировал их вокруг себя, устраивал с ними сборища, давал им задания выступать против советской власти, государственного займа» тощо, - тобто повівся, за уявленням і характеристикою слідчого, як той «Гонта на Умані» - ставши таким собі ватажком місцевої духовної еліти.

Насправді отець Георгій користувався повагою і авторитетом у всьому духовному осередку міста, але зовсім не у тому значенні, яке хотів вкласти до тексту звинувачувального висновку упереджень службовець карних органів. Мудра людина і досвідчений священик, він мріяв лиш про те, щоб мати можливість знову переступити поріг Божого храму, нести людям Боже слово. До нього зверталися за порадою, з питаннями духовними і побутовими, йшли по допомогу; він, як і всі інші священики і віруючі, домагався повернення закритого храму і докладав максимум зусиль, аби це здійснилося.

«Який великий гріх - жити без церкви. До церкви треба ходити молитися, бо без церкви немає спасіння...», - говорив він людям.

А церкви й не було... Збиралися на Новій Умані невіддалік від споруди мовчазного храму і таким чином спілкувалися: служили молебні, панахиди тощо.

«Часто ходил к колодцу на Новой Умани, - йдеться у звинуваченні далі, - где собирались его сподвижники и жители (предместий), вел среди них агитацию» (Зі звинувачувального висновку, 14.11.37 року).

Чинники для арешту були вагомі: «группировал попов, кулаков, агитировал на выступления против мероприятий советской власти, распространял провокационные слухи о войне и скорой гибели советской власти».

Його заарештували 20 жовтня 1937 року, а 14 листопада справа отримала резолюцію Трійки НКВС: розстріляти. Двома тижнями потому православний священик Георгій Єрофійович Скарженовський на 69-му році життя був страчений.

Реабілітований 29 березня 1989 року.

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Священномученик Петро Маркевич

У селі Потіївка Білоцерківського повіту Київської губернії у сім ї священика Петра Маркевича на день святителів Петра, Алексія, Іони, Філіппа і Єрмогена народився хлопчик, якому було наречене ім я Петро. Він зростав у традиційній атмосфері священицької родини, де не стояло навіть питання про обрання професії: сини священиків ставали також священиками, і навіть не з примусу і не заради традиції, але за тим вищим послухом, який сприймали з дитинства за належне.

І хоча за рік чи два до початку нового ХХ-го століття вийшов царський указ з дозволом для дітей священиків про вступ до світських вищих учбових закладів, Петро Маркевич вищим Промислом спрямив свій шлях до Києва, до славної своїми традиціями Духовної семінарії, столітній ювілей якої припадав на фатальний 1917 рік.

Закінчивши навчання у 1912 році, незадовго до початку вітчизняної війни з Австро-Угорщиною, двадцятидворічний випускник повернувся додому, де якийсь час співслужив у храмі, перш ніж прийняти священицький сан.

Одружившись на молодій дівчині (матушка Марія була п ятьма роками молодша за батюшку), він був рукопокладений у священний сан у важкий для Вітчизни й Церкви час: у його пастирському житті відтоді не було жодного спокійного дня аж до святої мученицької кончини у катівнях НКВС.

Яким же чином отець Петро опинився в Умані? Можливо, внаслідок свого покарання - на «запрошення» НКВС. А, може, саме сюди був направлений на примусові роботи.

В його анкеті зазначено, що на момент арешту працював двірником воєнного гарнізону. Так чи інакше, але жив він на Звенигородському передмісті за адресою: вул. Артема, 10. До 1935 року служив у церкві Святої Трійці на Новій Умані, а по закритті храму закликав парафіян виступати, як свідчить його справа, «за возвращение церкви. До последнего времени (тобто до арешту) совершал «трапезы на дому», каку себя, так и у верующих. Стоял за веру, не отрекся от сана» (Зі звинувачувального висновку, 10.10.1937 року). Брав активну участь у духовному житті передмістя, де зібрався цілий сонм людей, яким судилося прийняти неперевершені за красою вінці мучеників за віру і сповідників Христових.

З цієї ж справи: «Неотрекшийся поп, враждебно настроенный к существующему строю..». Кращого послання з тих богоборницьких часів для нас, нащадків, просто не може бути. Така характеристика і мученицька кончина за гратами, за умовами канонізації новомучеників, являють достатній доказ відданості Христу до смерті.

У архівних справах відверто проглядає істинна антирелігійна спрямованість акцій НКВС щодо духовенства, лише злегка прихована політичними лаштунками. У кожній з таких справ фігурує головне: «неотрекшийся поп». Саме за це їх кидали до тюремних камер, за це мордували, судили, розстрілювали, вгамовуючи жагу своєї ненависті до них як до носіїв вищої приналежності до ненависного їм Бога, а не за надумані «антирадянські контрреволюційні» настрої і виступи, як це кваліфікували режимні органи у намаганні підвести під 54-ту статтю Кримінального кодексу.

Отець Петро не ухилявся від арешту: 9 жовтня 1937 року він був препроваджений до місцевого відділу НКВС.

Подробиці першої зустрічі з слідчим невідомі, але добре відомий висновок тижневої «праці»: «... является не отрекшимся от сана священником...» Священиком він був двадцять років, священиком він й прийняв люту смерть: 1 листопада 1937 року, у сорокавосьмирічному віці православний священик Петро Петрович Маркевич був страчений.

Матушка Марія Олександрівна кілька років домагалася від різних інстанцій свідчень про долю коханого чоловіка. У 1942-му чи 43-му їй сповістили, що він нібито вмер від якоїсь природної хвороби у якомусь таборі: такі звістки час від часу надсилалися спецслужбою держбезпеки найбільш настирливим родичам страчених. У деяких справах зберігаються свідчення рідних про такі фальшиві повідомлення. Протягом двадцяти років матушка терпляче чекала справедливості.

Коли почала працювати комісія з реабілітації жертв сталінського режиму, вона звернулася туди з вірою і надією. Вірна співмучениця святого дожила до дня, коли особисто отримала визнання влади у безневинній страті чоловіка і повідомлення про те, що 20 серпня 1958 року отця Петра посмертно реабілітовано. На той час їй було шістдесят три роки.

Мужні слова: «Сану не зрікаюся, бо глибоко вірую в Бога...» - належать одному з священиків, який жив у передмісті Умані, на Міщанці, куди разом з сім єю приїхав після закриття церкви у селі Танське, де прожив понад 35 років, служачи священиком.

Народився отець Феодосій Клепацький у Києві, де його батько - протоієрей Єлісей - також служив священиком. По закінченні навчання у Київській духовній семінарії він у 1899 році розпочав свій самостійний шлях православного священика, який привів його у 1937 році до мученицького кінця за віру, Церкву і Христа Бога.

Дружина його - матушка Зинаїда Іванівна - і троє діток - Варвара, Микола і Анастасія - ділили з ним скорботи цього шляху. У 1937-му році, на момент його страти, старшій доньці виповнилося вже двадцять п ять, молодшому - Миколі - двадцять два. Важке життя було у всіх родин священнослужителів!

Прекрасні слова сказав під час арешту святий отець Феодосій, вони навічно закарбовані не тільки у архівах, а й на небесах. «Я, - сказав він, - визнаю себе антирадянським елементом. Але сану я не зрікаюсь, бо глибоко вірую в Бога».

Заарештований 10 жовтня 1937 року і кинутий до в язниці, отець Феодосій став на три тижні політичним в язнем, хоча до політики не мав жодного стосунку. Режим, безсилий судити людей за їхні духовні цінності і переконання, виморочив політичну статтю 54-10, під яку підганяв звинувачення проти в язнів совісті. Ця стаття діяла без осічки.

Досить було сказати про агітацію проти влади і партії, як двері тюрем зачинялися за звинуваченими назавжди. А він мав сміливість заявити публічно: «Дім Романових проіснував 300 років, радянській владі так довго не проіснувати».

16 жовтня Трійкою УНКВС по Київській області був винесений вирок про страту. 31 жовтня 1937 року о першій годині ночі отця Феодосія не стало. Він прийняв мученицьку кончину на 68-му році свого життя.

29 червня 1989 року реабілітований.

Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Священномученик Федір Гусак

Святий новомученик Федір Гусак народився у селі Бахтин на Вінничині і був наречений на ім я прп. Феодора, ігумена Студійського. Народився, напевно, в сім ї церковнослужителя. До Умані висланий у 1936 році після відбуття покарання на Крайній Півночі на лісорозробках. Як відзначено в його слідчій справі, духовного сана не зрікся.

Оселився і жив на передмісті Умані, яке називається Звенигородським. Здобував на прожиток церковними требами, бродяжив по селах, проповідуючи Слово Боже. Виступав за повернення віруючим закритих храмів, наставляв людей під час перепису населення не приховувати віри, чим викликав незадоволення збоку влади. Брав активну участь у житті духовної громади, яке зосередилося на той час у передмісті Умані.

10 жовтня у числі кількох священнослужителів з передмістя був заарештований і кинутий до в язниці, звідки вже не вийшов.

«Является неотрекшимся священником, враждебно настроенным против существующего строя. Бродяжничал, под видом религиозных треб проводил антисоветскую агитацию» (Зі звинувачувального висновку 14.10.1937 року).

31 жовтня страчений за рішенням Трійки КОУ НКВС, прийнявши мученицьку смерть на 55-му році життя.

26 червня 1989 року реабілітований.