Неділя, 03 грудня 2017 00:00

Ставинський Андрій Іванович та Лаврега Яків Мартинович

Троє священнослужителів - двоє священиків і один мирянин, член церковної ради - були репресовані 1937 року в Лисянському районі. Причина арешту - антидержавна агітація: іншими чинниками діючого на той час законодавства каральні органи не користувалися.

Священномученик Андрій Іванович Ставинський служив священиком у селі Почапинці. Він народився 1886 року на передмісті Києва, у селі Новоселки, напевно, в сім ї священика Отримав середню духовну освіту, закінчивши десь у 1908-1909 році Київську семінарію. Коли був висвячений у сан і як потрапив до села Почапинці, невідомо, але є всі підстави вважати, що місцем проживання село Почапинці стало ще задовго до 1917 року, і жив отець Андрій з дружиною Ганною Панасівною і сином Сергієм вельми заможно: у центрі села, де мав будинок з садом і, як зазначено у характеристиці сільради, «17 вуликів, 8 кіз, свиню, культивований виноградник».

Троїцька церква, де служив отець Андрій, була, як практично повсюди, у 1934-35 роках закрита, і він на момент арешту, «проживая в селе Почапинцы как служитель, совершал религиозные обряды, скрываясь от местной власти» (з характеристики сільради). Для цього були підстави. Він «оборудовал комнату для моления в своем доме», нібито викравши з закритого храму церковні речі, які в його хаті були знайдені при обшуку. Відомо, які речі могли знадобитися сільському священику у його службовій практиці: «при обыске были обнаружены дароносица, крестилъница, мирница, обруч (вінець), ікона (святої) Параскеви, были найдены церковные вещи, принадлежащие сестрицам: риза,ковер, Евангелие, крест» (Зі слідчої справи ). «Сестрицы», про яких говорить батюшка, могли бути або його сестрами, або ченицями, як інколи бувало після закриття обителі, сестри-чорниці осідали навколо якогось з священиків і допомагали йому у церковному господарстві, співали у хорі, читали на кліросі.

Сам отець Андрій, вірогідно, був нащадком священицького роду, яких по нашій нині Черкаській області (тоді Київській губернії) було чимало: це династія Марковських, Чернявських, Левітанських, Щуровських, Кудрицьких, Ромоданових, Татарових - досить переглянути щорічний довідник Київської єпархії, щоб переконатися у цьому. На прикрий жаль, нині жодного з цих прізвищ серед духовенства не зустрінеш: всі вони були знищені за сімдесят жахливих богоборницьких років.

Отець Андрій Ставинський, звичайно ж, не жалував радянську владу, і вона відповідала йому взаємністю. Він був розкуркулений, як висловлювалися у ті часи, відібрано було і сад, і хату та інше майно. На слідстві 1937 року пригадували його стосунки з отаманами Махно і Цветковським, які нібито квартирували у священика під час громадянської війни. Матушка Ганна, теж була допитувана з цього приводу, намагалась якось пояснювати цей факт тим, що їхній будинок «стояв в центрі села, тому й обирали його для проживання отамани» (Із протоколу допиту).

Але так чи інакше, незважаючи на те, що священик вступався за жертви своїх непроханих «гостей», спасаючи їх від страти, - це дійсний факт, підтверджений матеріалами попереднього слідства - йому було вмінено у провину вимушене спілкування з отаманами, яке у сукупності з прихованою священницькою діяльністю, «контрреволюционой агитацией совместно с другими сообщниками», а також, як зазначенно у постанові на арешт, з фактом «сознательного собирания разменной монеты с целью создать затруднения» (при обшуку у нього було знайдено 70 карбованців у дрібній монеті), - усе це, загалом узяте, потягло на «вищу міру соціального захисту» - розстріл.

Разом з священиком було заарештованно найближчих помічників з церковної п ятдесятки, які займалися збором підписів на користь поверненням віруючим закритого храму.

Одним з них був Яків Мартинович Лаврега - дійсно, сумлінний і свідомий співоднодумець і помічник отця Андрія у церковних справах. Це людина, яка прийшла до Церкви ще змальства і належала Богу «від чрева матері» своєї. Ніякі знегоди, репресії, ніякі випробування неспроможні б були вбити віру цієї людини і її палку любов до Бога.

Яків Мартинович Лаврега народився у 1880 році у селі Почапинці, де й провів би безвиїзно все своє життя, якби не політичні катаклізми, які змінили все його життя. Походив він з працьовитої боголюбної сім ї, яка мала не тільки багато ротів, а й удвічі більше рук, якими у поті й мозолях на протязі десятиліть здобувала той достаток і силу, те добро, про яке новоявлені любителі чужого згадують двадцятьма роками пізніше як про нібито награбоване: «Лаврега мав хату під залізним дахом, мав 12 га рільної землі й орендував ще 4 га, мав З сараї, клуню, молотарку з приводом, жатку, січкарню і інше. Було в нього 2-е коней, 2 корови, вівці, свині, мав свою бакалійну крамницю. Склад сім “і 5 душ» (Із характеристики сільради).

І при такій зайнятості людина знаходила час, сили і бажання бути справжнім християнином і активним членом церковної громади. Звичайно, таке багате майно впадало в очі тим, хто вмів лише язиком базікати та споживати іншими нажите добро. При першій можливості його виставили мироїдом і куркулем і «націоналізували» на користь держави усе те справді багате господарство, а, заєдино, щоб не виступав, вимагаючи справедливості, звинуватили у терористичному нападі на голову колгоспу і спробі підпалу (об єкт підпалу не зазначений: певно щось з відібраного майна). У підсумку -10 років таборів.

Повернувся у 1934 році. Працював на почапинському цукровому заводі грабарем, «держав тісний зв язок з попом»: «Ставинский с Лаврегой вели организованную контрреволюционную агитацию. В 1936 году при закрытии церкви Ставинский обокрал ее и забрал ценные вещи, которыми оборудовал комнату для моления в своем доме. Совместно с Лаврегой проводил контрреволюционную работу. Говорил: «Скоро настанет конец власти антихриста» (Зі звинувачувального висновку 11.09.1937 року).

На підставі цих тріскотливих фраз отець Андрій і двоє селян: Яків Мартинович Лаврега і Самсон Іларионович Лаврега - 23 серпня 1937 року були заарештовані і відправлені до Уманської в язниці, де за рішенням Судової Трійки від 11 вересня двоє - священик Андрій Ставинський і мирянин Яків Лаврега - були страчені, а Самсон Лаврега засуджений до 10 років концтаборів суворого режиму.

Реабілітовані усі троє 1 вересня 1989 року.

Прочитано 443 разів