Народившись на Івано-Франківщині, владика рівно через 40 років повернувся на малу батьківщину, очоливши Івано-Франківську і Коломийську кафедру. Відбулося це 5 років тому після архієрейської хіротонії.
До 90-х років минулого століття ця єпархія була однією з найчисельніших за кількістю приходів не тільки в Україні, але й у всій РПЦ. Нині же вона – одна з найбільш непростих для служіння. Про місію православного священика в реаліях українського Прикарпаття, про свій шлях до віри та служіння Церкві, про досвід викладання у духовних і світських вузах та про якості «сучасного» архієрея – розповів у ювілейному інтерв’ю «Православію в Україні» єпископ Івано-Франківський і Коломийський ПАНТЕЛЕІМОН (ЛУГОВИЙ).
Нестримне бажання прочитати Біблію
– Владико, від імені редакції інформаційного порталу «Православіє в Україні» вітаємо Вас з 5-річчям архієрейської хіротонії! Дозвольте поставити Вам кілька питань.
Перша Ваша освіта – педагогічна. Зробивши перерву в навчанні, Ви встигли відслужити 2 роки в тоді ще Радянської Армії. Де проходила служба і чим особливим запам'яталися ці роки?
– Щиро вдячний редакції «Православію в Україні» за привітання та бажання мене слухати. Після закінчення середньої школи в 1984 році я вступив до Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В.Стефаника (нині – Прикарпатський університет). І, напевно, найбільш щасливою була тоді моя мама. Вона завжди переживала за мене і думала, що в такий спосіб я уникну служби в Армії.
Але не тут-то було, не пройшло й року, як у зв’язку з подіями в Афганістані студентів із вузів почали призивати до Армії. Так сталось і зі мною, закінчивши перший курс, я пішов на 2 роки на військову службу.
Потрапив спочатку на три місяці в танкову «учебку» в Бердичів, а потім служив командиром танку в Овручі Житомирської області. Жодного разу не пожалкував, що служив саме в Радянській Армії. Часто згадую свою службу і тих, із ким служив. Вона навчила мене багато – приймати рішення в певні важливі моменти, діяти конкретно і швидко.
На все життя запам’ятав 26 квітня 1986 року – день Чорнобильської трагедії. Ми, солдати, зранку чекали чергового «розводу» на плацу. Військові командири довго не з’являлися і тільки через деякий час оголосили нам, правда в декількох реченнях, про те, що сталося в Чорнобилі.
Солдати сприйняли цю звістку як якусь чергову незначну аварію і тільки після раптового дощу, побачивши на плацу різнокольорові водяні круги-розводи, зрозуміли, що сталося дійсно щось страшне.
– Повернувшись із армії, Ви продовжили навчання. Із Вашої біографії ми дізнаємося, що на останньому курсі Ви несли послух у Спасо-Преображенському Гошівському чоловічому монастирі Івано-Франківської єпархії, а вже через рік – вступили до Київської семінарії. Чим були продиктовані ці рішення? Чи стали вони несподіванкою для близьких і однокурсників?
– Коли я повернувся зі служби у 1987 році, то продовжив навчання. Та одного разу я зайшов до кафедрального собору міста – дуже хотілося придбати Біблію. Але її тоді ніде не було.
У соборі служба тільки закінчилась. Я підійшов до свічниці і спитав про Біблію. Вона розповіла, що Біблії у них іще ніколи не було, але вона чула про те, що вони тільки-но з'явилися у єпархіальному управлінні, та й то, придбати їх можна не всім, а тільки з особистого благословення владики Макарія. А наостанок запропонувала мені купити свіжий номер «Журналу Московської Патріархії».
Прийшовши додому, я вмить його “проковтнув”, потім побіг і скупив усі журнали, які тільки були в соборі. Саме з цього журналу все і почалося, і відтоді я вже не пропускав ні одного недільного чи святкового богослужіння.
Уже через місяць я потрапив до владики Макарія на прийом, він уважно і довго розпитував мене, особисто благословив Біблію і запропонував бути сторожем в єпархії. Так і було – зранку пари в інституті, потім чергування в єпархії, поїздки до Почаєва.
У 1988 році, коли Церква святкувала 1000-ліття Хрещення Русі, відкрили і почали відновлювати Гошівський чоловічий монастир на території Івано-Франківської єпархії. Всі дуже раділи з цього і старалися хто чим міг допомагати монастирю. Були там Почаївські монахи (чоловік 12), для того щоб відродити чернецтво. Почав і я їздити туди, на останньому курсі був послушником. А через рік після закінчення навчання в інституті, з благословення владики Феодосія (Дикуна), я уже вступив до Київської духовної семінарії.
Мені було тоді 24 роки, коли я ясно усвідомив, що неодмінно маю стати священнослужителем. Саме усвідомив, зрозумів, а не прийняв рішення. Це відбулося як ірраціональна подія в моєму житті. У ті роки вона здавалася безглуздою. Не пам’ятаю ні однієї людини, хто би підтримав мене тоді в цьому рішенні. Я не міг розумно пояснити нікому для чого це потрібно мені, і для чого я потрібний Церкві. Це було неочікувано для знайомих, для товаришів-студентів, для всієї моєї великої рідні. Ніхто не міг мене знайти, вони не знали, куди я пропав. Про все це вони дізналися значно пізніше.
Хвилювався, звичайно, і я. Бо за законами того часу мені належало відпрацювати три роки в школі згідно з розподілом Державної комісії. Тому і змушений був не рекламувати себе. З великою неохотою телефонував дому і запитував у мами, чи нічого не приходило з відділу освіти, чи не чекають мене там, куди я, звісно, не з’явився. Та Слава Богу, все обійшлося.
Перший кандидат богослов'я відродженої КДА
– Чи правда, що Ви стали першим кандидатом богослов'я відродженої Київської духовної академії?
– На засіданні Вченої ради Академії із захисту кандидатських дисертацій нас захищалось п’ятеро, але оскільки диплом виписували в алфавітному порядку, то в мене він під номером чотири. Можна сказати, що всі ми стали першими кандидатами богослов’я.
– Чи подобалася Вам викладацька робота в семінарії та академії – адже Ви, фактично, продовжили педагогічну лінію, тільки вже в лоні Церкви?
– Подобалась і навіть дуже. Коли після вручення диплому мені сказали про те, що залишають викладачем і старшим помічником інспектора семінарії та академії, то я дуже зрадів. Адже сан я ще не прийняв, тому це було для мене найкращим варіантом.
І справді, хоч свою педагогічну діяльність я продовжив уже в Київських духовних школах, мені дуже допомагала освіта, здобута в педагогічному закладі, зокрема дисципліни – педагогіка, психологія, методика викладання і організаційної роботи. Стали в пригоді і проходження щорічних літніх практик у піонерських таборах Прикарпаття і Криму, оскільки згодом, уже в церковному закладі, довелося поєднувати і адміністративну роботу, і викладання, і виховання.
– Колишні семінаристи згадують Вас як суворого та небагатослівного викладача, з обличчя якого, тим не менш, майже ніколи не сходила доброзичлива посмішка. Як Ви вважаєте, якими якостями повинен володіти сучасний священик, щоб його голос був почутий, щоб його вимогливість сприймалася із розумінням та повагою?
– Мені уже тепер, при зустрічі з колишніми студентами часто говорять, що я був доволі суворим викладачем, вимогливим, але і справедливим. Кажуть, що зі сторони краще видно.
Я сам завжди любив порядок і точність у всьому, тому цього вимагав і від інших. Будучи адміністратором, викладачем і вихователем доводилось бути всяким – і добрим, і суворим, пам’ятаючи слова «кого люблю, того наказую».
Доброзичлива посмішка – це, напевно, те, чим наповнений всередині і чого уже не змінити. Намагаюся частіше посміхатись і зараз, серед людей похмурим не варто бути. Це допомагає.
Думаю, що насамперед, для того, щоб бути почутим, треба бути цікавим, спілкуватися частіше із людьми, жити їх інтересами та їх життям. Люди ніколи не слухають того або те, що їм не цікаве. А щоб бути цікавим, тим більше священику, потрібно багато знати, уміти розказати, донести, бути вимогливим не тільки до інших, а, в першу чергу, до самого себе. Тоді до такої людини завжди будуть ставитись із повагою та розумінням.
Монах – викладач світського вузу?
– Уже будучи в сані архімандрита, Ви мали досвід викладання у світському вузі – Київському славістичному університеті. Наскільки відрізняється аудиторія семінаристів і світських студентів? Можливо, Вам довелося використовувати дещо інші підходи або методи викладання? Як Ви самі оцінюєте той досвід, який набули, працюючи зі світською аудиторією?
– Здавалося б, ті, хто вступають до Духовної семінарії та до мирських навчальних закладів мають бути одинакові, адже приходять вони з одного і того ж суспільства та оточення. Але, насправді, аудиторія Духовної школи і світського вузу помітно відрізняється.
Семінаристи більш дисципліновані, багато в чому стриманіші, серйозніші у відношенні до викладачів, до своїх товаришів і обов’язків. Щоправда, на погану оцінку або незарахований залік реагують однаково.
Відмінність аудиторій вимагає й іншої відповідної поведінки викладача та іншої методики. Пригадую, як на початку нового навчального року прийшов на пару Християнської етики до другокурсників Славістичного університету. Група мені незнайома, невелика, в основному, діти високопоставлених чиновників, і звали їх відповідно «НГ» – нова генерація. Почалась пара, а вони їдять чіпси, п’ють каву, розмовляють по телефону, – одним словом, ведуть себе препогано, взагалі не реагуючи на мою присутність. Я вийшов у коридор, купив в автоматі каву і, повернувшись в аудиторію, почав її пити за кафедрою. На питання «що ви робите?» я відповів: «Те ж саме, що і ви». І тільки в такий спосіб довелося привернути до себе увагу студентів. Згодом ми з ними порозумілися, і це була моя найулюбленіша група.
Досвід викладання в мирському навчальному закладі мені також став у пригоді. Я люблю слухати людей, священників, студентів, молодь. Інколи роблю так, як радять саме вони.
Православна Церква в реаліях сучасного українського Прикарпаття
– Владико, Ви народилися в Івано-Франківській області, і рівно через 40 років повернулися на малу батьківщину, очоливши Івано-Франківську і Коломийську кафедру. З якими почуттями Ви зустріли це призначення? Чи змінилася Івано-Франківщина за цей час?
– Благословення Блаженнішого Митрополита Володимира та рішення Священного Синоду про моє призначення на Івано-Франківську кафедру я сприйняв як волю Божу і Його благий Промисел. Щоправда, одразу ж стало страшно, бо не завидною на той день була ця кафедра.
Мені визначено нести своє служіння там, де православним приходиться нелегко, і де Церква наша змушена захищати своє право на існування. В мої руки віддана доля малого, але не менш цінного в очах Божих, стада Христового.
Івано-Франківщина, з однієї сторони, дуже змінилася. Побудовано багато нових будинків, кварталів, змінилися назви вулиць і площ. Я і до сих пір розгублююсь, іноді називаючи їх старими іменами.
З іншої сторони, я був радий, що повернувся на свою Батьківщину, на землю своїх батьків, що саме тут, на Західній Україні завжди був і є найбільший скарб на землі – це добрий, роботящий і віруючий народ. Мені приємно знову бачити обличчя давно знайомих і дорогих моєму серцю людей, усіх тих, хто мене знає, із ким я жив, учився, молився, їздив в Почаївську Лавру, із ким ми голодували на сходах приміщення облвиконкому, захищаючи наш храм.
Багатьох уже не має живих, а ті, хто залишилися, вже добре постаріли. І так приємно чути їхні теплі слова «Владиченька наш» – це справді дає сили і натхнення.
– Ввірена Вам єпархія – одна з найбільш непростих для служіння. До 90-х років вона відрізнялася численністю парафій, але з жовтня 1990 р. почалися масові захоплення храмів і відпадіння парафій до УГКЦ. Яка ситуація на сьогоднішній день? Якою Ви бачите місію православного священика в реаліях українського Прикарпаття?
– До 90-х років наша єпархія була однією з найчисельніших за кількістю приходів не тільки в Україні, але й у всій РПЦ . Нараховувала вона до 600 парафій. У важкі часи перебудови багато чого змінилося, відбулося захоплення православних храмів греко-католиками, стався розкол у самому Православ’ї на Україні.
Зараз ситуація дещо покращується, збільшується кількість наших вірян і наших приходів. Але труднощі є немалі. Не один раз я згадував євангельські слова про те, як «тяжело быть пророком в Отечестве своем». Особливо важко було в перші місяці. Повністю змінилася специфіка роботи – в Києві я мав справу з студентами, конспектами, лекціями, а в Івано-Франківську – цемент, цегла, пісок. Уже добре відрізняю труби на 10 дюймів від інших, не погано розбираюсь у газових котлах і т.д. Доводиться займатися різними справами – і господарськими, і адміністративними. Тому і місія православного священика не міняється, бо «Іісус Христос вчора, сьогодні і во віки Той же» (Євр. 13, 8). Не міняється і Церква, вона незмінна, як незмінний Сам Бог.
– І наостанок. Владико, у цьому році Ви святкуєте 5-річчя архієрейської хіротонії. Виходячи з Вашого досвіду, якими якостями повинен володіти єпископ, особливо в наш час? Чи потрібні архієреєві "нові" якості, і чи повинен він іти в ногу із часом?
– Як я уже сказав, Церква не міняється – не міняються її канони, не змінюються правила святих отців, але, водночас, архієрей має жити і в сучасному світі також, бути в курсі всіх подій і правильно їх оцінювати в світлі церковного вчення. Він повинен робити свою справу, робити те, для чого призваний, для чого поставив його Священний Синод і, по слову преподобного Серафима Саровського, спасатись самому, і цим самим спасати навколо себе тисячі.
Прикладом доброго пастиря і архієрея з «новими якостями» завжди для мене буде Блаженніший Митрополит Володимир. Добрим для наслідування є його молитва і працьовитість, вміння любити і розбиратися в людях. Саме від нього я навчився молитись і вірити в отримання просимого.
Пригадується, коли будучи студентом семінарії, я ніс послух чергового по Митрополії, де на ніч залишалися тільки Блаженніший, його келейник і черговий. І щоразу в дні мого чергування – зранку о 6 годині – знаходячись в коридорі за столом чергового, я чув за стіною, як Владика тихо заходив у Синодальний зал і там впівголоса читав ранкові молитви. Це запам’яталося назавжди.
