СВЯТО-ГЕОРГІЇВСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР

Історія Свято-Георгіївського монастиря починається з подій, що відбулися в кінці 19 століття і досить докладно описана у Сергія Олександровича Нілуса в описі житія ігумена Мануїла, настоятеля скиту Пречистої в Церковщині.

Житель с. Кочержинці Митрофан Коленчук, будучи підлітком, випасав коней в місцевості, іменованою Левада. Одного разу він побачив вогненний стовп, висхідний від землі до неба. Він спробував звернути на це чудо увагу своїх товаришів, але крім нього ніхто нічого не бачив. Минув деякий час, і явище це повторилося на тому ж місці. Незабаром приснився Митрофану старець і сказав: «Митрофан, йди, копай печеру на тому місці, де ти бачив вогненний стовп». Коленчук кілька разів намагався почати копати, але всякий раз нападав на нього такий страх, що він не зміг продовжувати роботу.
Пройшло багато часу. Митрофан одружився, обзавівся господарством і про печеру зовсім забув. І ось, в одну ніч, приснився йому той же старець і строго сказав: «Я до тебе буду довше ходить. Іди і копай! Я сам тобі покажу, як копати ». Але, незважаючи на вторинне явище старця і суворий наказ, Коленчук все чогось боявся. І ось з'явився йому старець увісні в третій раз. «Іди ж, копай!» - сказав він грізно і вдарив два рази палицею. Митрофан прокинувся, місця ударів хворіли. Тоді він взяв лопату і пішов копати печеру на зазначеному місці. Копати було надзвичайно легко, точно хтось допомагав в цьому.

Як не таївся Митрофан, але незабаром про все стало відомо, і до печери потягнувся православний люд, який бажає попрацювати на славу Божу. Народ потягнувся до печери вервечкою, несучи з собою хто хліб, хто одяг, а хто і святі ікони. Хліб і одяг лунали жебракам, а ікони ставилися в нішах печери. Перед іконами запалювалися лампади і почали читати псалтир.

Дізнавшись про невсипуще читання псалтирі, люди стали нести не тільки їжу і речі, а й гроші. В іншій день було сто і більше рублів пожертвувань, які при першій нагоді віддавали жебракам.

Але ворог роду людського не дрімав. Знайшлися люди, які написали донос в поліцію. Копати печеру заборонили на тій підставі, що вона може обвалитися.
Незважаючи на заборону Митрофан не перестав копати, а люди не перестали приходити до печери. Тоді був написаний наступний донос. Приїхала поліція, прийшло кілька п'яних мужиків, Коленчука зв'язали, кинули на віз. Зверху поклали дерев'яний хрест, який стояв при вході в печеру, і повезли Митрофана в Умань. Народ розігнали.

У місті Митрофана оголосили божевільним і відправили на «лікування» до Києва, в Кирилівську лікарню. Там почали насильно давати ліки. Митрофан пив, віруючи в Господа, і ліки не завдали йому шкоди. Ночами, коли всі хворі засипали, Коленчук молився. Але це було помічено і заборонено. Тоді Митрофан попросився на роботу і став ходити на кухню і чистити картоплю. Тим часом знайшлися добрі люди, поклопотатися про огляд Коленчука. Лікарська комісія визнала його абсолютно здоровим і відправила додому.

Після виходу з лікарні Митрофан анітрохи не занепав духом і замислив щось більш значне, ніж копання печери. Він звернувся до всіх знаним і співчуваючим йому з пропозицією пожертвувати зі своїх земельних угідь хоча б по невеликій ділянці під будівництво на обраному місці монастиря. Благочестивих жертводавців знайшлося двоє кочержинських і дванадцять уманських жителів. Вони зі своїх земель виділили для майбутньої обителі ділянку площею близько 9 га. Коленчук відправився до Києва шукати будівельника обителі. Він обійшов усі монастирі, але ніхто не бажав прийняти на себе такий подвиг, так як жертва селян була занадто мала. Тоді старці Києво-Печерської Лаври порадили зневіреному Митрофану звернутися зі своїм проханням до отця Мануїла.

Ієромонах Мануїл (Ківш) з 1902 року був настоятелем Скиту Пречистої в Церковщині, від Києво-Братського монастиря. У заповіті преподобного Іони Київського, духовним чадом якого був о. Мануїл, про нього було сказано: «О. Мануїл, мною випробуваний і перевірений, цілком може захищати монастирські права, а тому він повинен бути соборним старцем».
Уважно вислухавши Митрофана Коленчука, о. Мануїл сказав йому, що за цю справу на малій ділянці землі і без будь-яких засобів ніхто не візьметься, так як на устрій обителі потрібно багато грошей і інших засобів, а також праці, а у вас немає нічого. Коленчук став запевняти о. Мануїла, що жертводавців знайдеться багато, аби було розпочато справу. Приводь своїх жертводавців, - сказав о. Мануїл, - поговоримо, побачимо.

Незабаром в Церковщину прибуло вісім селян з числа жертводавців. Насамперед помолилися в храмі Цариці Небесної. Потім вирушили до настоятеля. Церковщина і всі її порядки, починаючи з співу та читання, так сподобалися селянам, що їх старанність ще більш зросла. Вислухавши їх о. Мануїл відправився за порадою до преосвященного Платона, настоятеля Києво-Братського монастиря і ректора Духовної академії. Владика порадив не відмовлятися і покластися на волю Божу: Господь і Пречиста Його Матір все влаштують. Було це навесні 1907 року.

В останніх числах березня того ж року о. Мануїл з благословення Преосвященного Платона поїхав до Умані оглядати землю під монастир. Зустріли його на вокзалі хлібом-сіллю і запросили в парафіяльне училище. Там відслужили молебень Цариці Небесної. На наступний день о. Мануїл поїхав оглядати ділянку на Леваді. Слух про це рознісся по місту, і коли о. Мануїл повернувся до Києва, слідом прийшла і скарга від місцевого білого духовенства, яке скаржилось на те, що він бентежить темний народ, розмістився без дозволу в училище і служив там молебень з акафістом. Скаржники просили покарати о. Мануїла, як порушника. Але в консисторії розглянули скаргу і сказали о. Мануилу: «Бог благословить. Справа ця гарна. Тільки тримайтеся і чиніть обережніше, щоб не порушувати проти себе місцевого духовенства».

Дізнавшись, що в консисторії по-їхньому не вийшло, скаржники написали велику скаргу самому митрополиту Флавіанові. Владика розглянув скаргу, вислухав о. Мануїла і визнав, що в його діях нічого поганого не було. «Рано чи пізно, а в Умані монастирю бути», - сказав Владика. - «Ну, Бог тебе благословить, тільки будь обережніше з цією справою і не обурюй проти себе білого духовенства».
На наступний день о. Мануїл розповів преосвященному Платону про свій візит до митрополита. Коли на другий день він знову був у владики Платона, то єпископ зустрів о. Мануїла словами: «Нічого не бійтеся. Владика митрополит благодушно до вас налаштований. Бог благословить".

На рубежі 1907 - 1908 років на Леваді були знову помічені дивні явища. Селяни навколишніх сіл Кочержинці і Громи бачили стовпи світла; ікону Божої Матері, опускається з неба на землю; церква, висхідну від землі до неба, чули підземний дзвін. Все це відбувалося в районі печер, які копав Митрофан Коленчук.

Селяни-жертводавці тим часом додали ще 3 десятини до попереднього пожертви. А в квітні 1908 року ці фірми направили прохання до Високопреосвященнішому Флавіанові, митрополиту Київському і Галицькому про прийняття їх пожертвування і влаштування на цій землі спочатку каплиці, а потім монастиря і будівельником визначити ієромонаха Мануїла. Прохання було передано на розгляд до консисторії. З консисторії прохання було передано благочинному Уманського повіту протоієрею Лаврентію Крижанівському на висновок і для неупередженого відгуку про чудесні явища у хутора Левада.

За цей час була придбана ділянка в Умані, недалеко від залізничного вокзалу площею в 10 десятин, а на ділянці в Леваді почав будуватися будиночок. Жертводавці пишуть ще одне прохання на ім'я митрополита Флавіана, до якого додають купчу на землю. Владика направив прохання до консисторії, а та зажадала від благочинного негайного подання докладних відомостей про чудесні явища на хуторі Левада. Благочинний ж все зволікав і необхідних відомостей не надавав. Тоді селяни самі взялися за справу і наполягли на якнайшвидшому виконанні вимог консисторії.
Зібравши відомості про чудесні явища, в частині про доцільність влаштування монастиря о. Лаврентій пропонує оголосити жертводавцям, що дар їх приймається з подякою і єпархіальне начальство, минаючи о. Мануїла, саме подбає про те, щоб жертвуемого земля якнайкраще була використана для блага Церкви і щоб імена жертводавців не були забуті в молитвах перед Престолом Божим. Землю він запропонував віддати в розпорядження місіонерського відділу, або влаштувати дачну резиденцію єпископа. Також добре б влаштувати і дачні приміщення з дармовим змістом для єпархіальних місіонерів, де серед прекрасної природи ці справжні трудівники на ниві Христовій могли б запасатися силами для подальшого своєї праці. Кошти на все це могли б дати монастирі і церкви єпархії. Для прекрасних соборних служінь пропонувалося відрядити з монастирів читців і співаків. Закінчує своє донесення о. благочинний наступними словами: «Не треба бути пророком, щоб передбачити, що місія створила б тут дійсно оплот Православ'я і що Хрест Христовий піднявся б тут на страх ворогам Церкви, а не на наругу, про що так намагається о. Мануїл з жертводавцями».

Ухвалою консисторії земля тимчасово була зарахована до Скиту Пречистої, а 23 квітня 1909 року, на день святкування св. Георгія Побідоносця преосвященніший Феодосій, єпископ Уманський, настоятель Києво-Братського монастиря при численному скупченні народу благословив і освятив місце для молитовного будинку в честь св. вмч. Георгія Побідоносця. У своєму зверненні до народу владика вказав, що тільки ті монастирі високо стояли і стоять на Святій Русі, які споруджувалися потом і сльозами.


Але від улаштування храму на Леваді довелося на деякий час відмовитися. Антон Коленчук, за наклепи ворога роду людського диявола, відмовився дарувати свою ділянку. Іншого під'їзду до монастирської землі не було, тому було вирішено почати будівництво на приналежній скиту ділянці в Умані.
Через те, що весь будівельний період 1912 року лили дощі і зовсім неможливо було перевозити будівельні матеріали, будувати почали недалеко від залізничного вокзалу. Був побудований братський корпус з домовою двоповерховою церквою. 10 січня 1913 року нижній вівтар і домова церква були освячені на честь ікони Божої Матері «Несподівана Радість». Освячення здійснив преосвященніший Інокентій, єпископ Канівський. Незабаром виникла необхідність у другому престолі, так як на свята збиралося так багато народу, що причасників було до півтори тисячі осіб. Другий престол був освячений 26 жовтня 1913 преосвященним Інокентієм, єпископом Канівським на честь св. великомученика і цілителя Пантелеймона.

У травня 1913 року Антон Коленчук був вражений паралічем. Усвідомивши свою провину і караючу десницю Божу, він розкаявся і заповідав свою ділянку монастирю. Заповіт було складено 9 жовтня, а 20 жовтня Антон Коленчук помер.

На Леваді закипіла робота. У спорудженні храму ченцям допомагали селяни. І ось, після багатьох поневірянь і спокус, всупереч всім підступам диявола настала довгоочікувана мить.

Урочистості розпочалися ще напередодні дня освячення храму. На Леваду прибутку настоятель Києво-Братського монастиря преосвященніший Інокентій, єпископ Канівський і преосвященніший Платон, єпископ Уманський і ввечері 5 липня 1914 року здійснили під відкритим небом богослужіння. Кожен присутній отримував в дар хрестик і листки для повчального релігійного читання. Цих листків було роздано 10000 штук. 6 липня владики Інокентій і Платон звершили освячення храму. Коли після цього хресний хід двічі обійшов храм, підійшов і хресний хід з Умані. Третій раз вони обходили всі разом. На святі був присутній князь В. Жевахов і багато інших цивільних і військових чиновників. Був присутній і благочинний о. Лаврентій Крижанівський.
Насельників в Свято-Георгіївському скиту було 66 чоловік: 1 схііеромонах, 5 ієромонахів, 3 сан ієродиякона, 2 послушники і 55 Бельці. Сім років праць і скорботи залишилося позаду. Тут би розвиватися і будуватися...

Але почалася Перша Світова війна. Пішов на фронт і в 1915 році загинув келейник о. Мануїла, завдяки записок якого ми багато дізналися про те, що влаштувало і життя обителі і о. Мануїла. Будівництво нових храмів було надзвичайно ускладнено, але все ж, до 1917 року було побудовано до рівня вікон цегляні храми і на Леваді і в Умані. З опису 1918 року дізнаємося, що орної землі було 12,5 десятини; під садибою 4 десятини; під городами 5 десятин і під ставком з водяним млином 4,5 десятини, всього 26 десятин. Малося 4 коня і 4 корови. Двохпрестольний дерев'яний, обкладений цеглою, домовий храм в Умані довжиною 43 метри, шириною 10 м. Житлова частина була триповерховою. Домовий однопрестольний храм на Леваді довжиною 43 метри, шириною 8,5 метрів. У східній частині розташований храм, в західній - двоповерховий братський корпус. Були готелі: в Умані одноповерховий 50 м завдовжки і 6,5 м завширшки, і на Леваді - двоповерховий 64 м завдовжки, 8,5 метра завширшки. Млин з будиночком для мельника, стайні, кузня та інші господарські споруди. Братії було 8 ієромонахів, 4 ієродиякона, 3 послушника та 80 ченців.

Подальші відомості про обитель украй мізерні і уривчасті. Відомо наступне. 10 липня 1919 року військовому коменданту Умані було подано заяву від ченців Георгіївського монастиря про вбивство невідомим військовим загоном двох священнослужителів. У 1924 році в обителі налічувалося близько 60 насельників, з них 16 ченців. У 1926 році прийнято рішення про переселення в Георгіївський монастир 53 ченців з закритого Тальяновського монастиря, 20 з яких були людьми похилого віку та інвалідами. У 1928 році монастир був закритий. В Умані готель забрали залізничники, всі інші приміщення були передані райагропункту. На Леваді був влаштований притулок для безпритульних.
Останнім настоятелем Георгіївського скиту був ігумен Рафаїл Добромирський. Після закриття обителі він до 1930 року жив в с. Кочержинці і служив у навколишніх селах. У квітні 1930 року він був заарештований і засуджений на п'ять років виправно-трудових робіт. Відомостей про його подальшу долю немає.

Останнім настоятелем на Уманському подвір'ї був ієромонах Софроній. Разом з ієродияконом Феодосієм вони дожили до 70-х років.


Відродження обителі почалося в 1998 році. Духовенство Уманського благочиння, з ініціативи протоієрея Іоанна Жигилія, з благословення владики Софронія, архієпископа Черкаського і Канівського спільно з парафіянами почали розкопувати пещерку і розчищати територію Левади. Був викопаний святий колодязь, встановлений вагон, зварена каплиця на честь св. вмч. Георгія Побідоносця, розпочато будівництво церкви святителя Софронія Іркутського. 27 грудня 2002 р Було прийнято рішення Священного Синоду УПЦ про відкриття Свято-Георгіївського жіночого монастиря. 25 листопада 2003 було зареєстровано Статут.

У 2004 році була призначена перша настоятелька монастиря ігуменя Євсевія (Сушкова), яка очолювала монастир до 13 червня 2006 г. За цей період було закінчено будівництво церкви святителя Софронія Іркутського, побудовані: житловий корпус для сестер, розрахований на 6 осіб, коровня і будиночок воротаря.

13 липня 2006 р настоятелькою монастиря призначена ігуменя Рафаїла (Горбань). За цей період зведений фундамент і цокольний поверх чернечого корпусу з двома храмами (загальна площа 1550 кв.м.), побудована автобусна зупинка з монастирським кіоском, відновлюється спалена церква, добудований кормоцех і другий поверх під гуртожиток, облаштовані додаткові келії на горищному приміщенні корпусу для сестер, утворений притулок-готель в с. Кочержинці, побудована водокачка з колодязем і поливної системою на монастирських городах.